Розділ «Андрій Кокотюха Шлюбні ігрища жаб»

1989–1995 рр.

Як я знайшов і продав Кокотюху

З Андрієм Кокотюхою я вперше зустрівся на порозі мого кабінету в Спілці письменників України. Я тоді там працював і носився з ідеєю створити журнал українських сатириків. Ідея сподобалася багатьом, ми працювали над заголовком журналу, перебираючи тисячу й один варіант. Варіантів називалось чимало. Ось лише кілька з них: «13 на 13», «Веселий ярмарок», «Веселяр» — той самий ярмарок, тільки дещо у скороченому вигляді, «Від вуха до вуха». Усіх уже й не пригадую, але зупинились на одній — «ВУС» («Видання українських сатириків»). Саме навколо цього видання і мріялось, та й тепер ще мріється, об’єднати усіх метрів сатири і почати роботи над сантиметрами. Тобто молодими сатириками, які вперто не приходили ні в літературу, ні в сатиричні газети. Народ — гуморист, а гумористів майже нема. Так принаймні мені думалося.

Це були часи, коли Україна йшла через мітинги і майдани до своєї незалежності. Публіцисти і письменники кинулися в політику. Час вимагав викричатись. Сказати все те, що на душі наболіло за роки червоної завіси, грат і в’язниць. І, здавалось, тоді було не до сміху. Сатира, гумор, які завжди з’являлись у першій наступальній лінії на передовій, сьогодні пасли задніх. Подавав свій сатиричний і дошкульний голос Євген Дудар, не сходив з авансцени народний гуморист Павло Глазовий, а от молодих на обрії не з’являлося.

Журнал я заснував. Потрібні були кадри. Саме з таким питанням я й звернувся до викладача факультету журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка Юрія Ярмиша.

Пам’ятаю, він тоді сказав:

— Спробую. Але з гумором і сатирою справа важка.

— З гумором і сатирою справа якраз легка, з гумористами і сатириками — важко, — пожартував я.

Ю. Ярмиш погодився — за останні п’ять випусків (а дія відбувалася в 1992 році) згаданий факультет засвітив лише одну яскраву сатиричну зірку — Михайла Прудника.

Коли Юрій відійшов, мені, чесно скажу, подумалося, що він навіть не оголосить про появу нової трибуни для українських Котляревських, марк твенів, чапеків та гашеків. Але, на мій сором, за кілька днів Юрій зустрів мене і сказав:

— Оголошення зробив. Пройшло на «ура». Бажаючих було море. Чекай, післязавтра у тебе буде півфакультету.

Минуло кілька днів. За цей час я трохи відійшов від цих справ — разом з Юрієм Мушкетиком переключився на створення «Української родини». Хотіли навіть створити такий журнал, мені запропонували його очолити, я скромно відмовився на користь Івана Дзюби. Зате мене обрали (чи призначили, не пам’ятаю) президентом «Української родини». Плани були грандіозні, хоча, забіжу наперед, — мало що здійснилося. Мріяли переселити діаспору на українські землі, на хутори, названі колись Хрущовим безперспективними, люди зі східної діаспори рвалися туди зі своїм будівельним матеріалом… Все це втілилося в ідею Всесвітнього форуму українців, але й ця непогана ідея не стала тим фундаментом нової держави. Все це робилося в моєму кабінеті, на моєму робочому місці, і одного разу на мій робочий стіл поклали список співзасновників цього форуму, в якому серед порядних людей були також ті, хто осміював ідею в зародку, вважав її нежиттєздатною. І ось всі вони були в цьому списку і віщали з блакитних екранів. Тільки свого прізвища я там не знайшов. Сидів я трохи ображений, трохи лихий. Руки опускалися. Хотілося плюнути абсолютно на все і йти геть. Знову забіжу наперед — помилку було виправлено Іваном Драчем… Але для чого весь цей екскурс? Бо саме в цю хвилину мені під руку підвернувся Андрій Кокотюха.

Я був лютий ледь не на весь світ, коли поріг переступив тонюсінький юнак з тонюсінькою течкою, якого я прийняв за школяра з тих, які люблять відвідувати кабінет молодого автора.

— Ви школяр?

— Тільки в перукарні. Школярів стрижуть за півціни, а мені вірять на слово. А так — я студент фа-факуль-куль-тету жур-налістики.

Я глипнув на нього. По-перше, зовні він явно тягнув на восьмикласника, ну, від сили на дев’ятикласника. По-друге, його загикування я сприйняв як знущання наді мною. Прийшов, щоб добити мене. Я йому признався, що зараз не в гуморі. Розповів те, що вже виклав вище. А хлопець глянув на мене довірливими, як у дівчини, очима і спокійно, вже не затинаючись, промовив:

— Олегу Федоровичу, ви щойно справді багато втратили, але знайшли значно більше. Мене. Андрія Кокотюху. — І подав руку для знайомства.

Тоді я щиро розреготався, а потім зрозумів, що й справді, якщо можна так сказати, знайшов Андрія Кокотюху. А точніше — відкрив для себе, а він незабаром відкрив себе для літератури.

Іноді я називаю його Кікотюхою, підтримуючи його дотепи стосовно мовних перегинів, яких не уникнути під час нашої українізації. Наприклад, телефонує він мені і запитує:

— Як там наш нарід? Вже здобув перемігу чи спить і бачить сін?