Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Можливо, що це і не з тих, та вже все одно…

До них приєднався Замковий, і вони сиділи втрьох побіля забитого вартового, вслухаючись у переголоси лісу. Десь заіржав кінь, і всі троє повернули голови в той бік, та Павло вже не міг чекати в невідомості: він схопився на ноги й побіг на кінське іржання. Широкими стрибками, немов тарпани,[51] вони неслися, бажаючи тільки скоріше зустрітися з ворогами й битися з ними на смерть.

Враз їм відкрилося страшне видовище: Остап сидів побіля вогнища весь закривавлений, на вогнищі все ще висів казан з варивом, а двоє ворогів допитували його. Руки в Остапа були вивернуті назад, і через палю мотузкою також були пов’язані ноги. Ті ляхи, що були неподалік, кинулися до козаків, вихоплюючи шаблі, та двома пострілами враз були повалені на землю. Пролунали ляські вигуки: «Кроши холопів», і з краю галявини до них понеслося ще троє ворогів. Скала першим кинувся навперейми і, штрикнувши переднього з них ножем, приступився битися з іншим. Ті, що допитували Остапа, хутко схопилися за шаблі і зустрілися з Павлом та Ігнатієм, вимахуючи шаблями. Від вогнища почувся відчайдушний крик Сподинця:

— Ріжте їх, Павле! Смерть ляхам…

Перетнувшись із ворогами, Павло відчув при перших зустрічних ударах шаблі, що перед ним здібний фехтувальник, та і статурою набагато вищий від нього. Лях насідав на нього чимраз дошкульніше, роблячи спроби вибити шаблю з рук Павла. Поряд вертівся Ігнатій, очевидно, також маючи вправного ворога, бо від їхнього місця сутички чулися вдоволені вигуки ворога. «Невже гаплик нам?» — пронеслося в голові Павла, та, напружуючи м’язи, він усе ж відбивав удари стрімкої ворожої шаблі.

З боку Ігнатія знову почулися бадьорі вигуки ляха та задушливий голос Ігнатія:

— Брешеш, не візьмеш! Наша правда сильніша!

Павлові від сутужності теж хотілося кричати, і він заволав:

— Це ти вбив Андрона, тепер твоя черга, сучий сину! Я — смерть твоя!..

Він спробував битися лівою рукою, та ляхові було байдуже, він також перекинув шаблю і почав ще дужче насідати на Годину. Його удар пройшовся понад самим підборіддям Павла і розітнув сорочину від рукава до рукава. Супротивник весело крикнув:

— Скоро тобі нічого не треба буде, кидай шаблю!

Та Павло, розізлившись ще дужче, відірвав шматок сорочки і продовжив бійку з подвійною силою. Проте не простий ворог дістався Павлові, він відступився від нього, а тоді раптовим випадом таки дістав його руки. Година ледве встиг перекинути шаблю в праву руку, а з передпліччя лівої руки цівкою зацебеніла кров.

— От тобі і кінець, сволото! — закричав лях, та збоку від них почувся передсмертний крик враженого й одночасний переможний вигук Скали:

— За козаків — згинь!

На хвильку шаблі ворогуючих зупинилися, та вже знову шалено завертілися в повітрі. Не гаючи часу, Іван Скала підступився до Павлового супротивника, і на дві шаблі вони почали тіснити його до вогнища. Той відчайдушно відбивався, і це йому вдавалося, аж доки він не наблизився до вогнища.

Остап, лежачи на спині, побачив поруч ворога, що відбивався від Івана з Павлом, підкотився до нього кулем та підбив попід ноги. Той упав на спину, задравши ноги, і враз Скала, приставивши шаблю до горла, вольовим голосом крикнув:

— Кидай шаблю! Проколю горлянку…

Лях лежав, дивлячись знизу на Скалу, і процідив крізь зуби:

— Поки що — твоя взяла, недобитку!

Павло стусонув його під бік чоботом, і лях, скривившись від болю, випустив шаблю.