Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Ігнатій з Андрієм, готуючи ножі, кивали зі згодою головами. Та врешті всі були готові до шалу братовбивства і заходилися обмацувати один одного зусібіч, перевіряючи надійність закріпленої зброї. Присіли на хвильку, вдивляючись востаннє в обрійні риси світанку і, помолившись, наперед просили Всевишнього простити за братовбивчі гріхи. Павло попереду продирався наверх через колючі кущі, а позаду безшумно йшли хлопці, тримаючи в зубах ножі. Павло обережно висунувся із-за гребеня, і перше, що побачив, — чіткі обриси коней і двох вартових, що тихо сиділи спинами один до одного. Це був ще не ранок, але ніч минала, і Павло побачив зовсім поруч вогнище, яке ще димілося. Його лінивий дим, стелячись, долучався до шматків туману, який тихо перекочувався кудись в інший бік, ніби вишукуючи для продовження свого існування інші місця. До вартових було сажнів двадцять, і Павло порухом руки, підізвавши одного зі своїх, показав, хто куди метатиме ножа. Поруч нього тихо присів Мандрика, і вони, попідводившись на ноги, одночасно метнули ножі. Неначе за наказом, вартові одночасно здійняли руки до місця враження, але схопитися чи навіть закричати вже не вистачило сил.

Завалившись у різні боки, вони водили руками навколо себе, хапаючись за повітря, а хлопці застигли на мить, дивлячись на діло своїх рук. Один зі спочивальників швидко підвівся та сидів, роззираючись довкола, а Павло, немов дикий звір, кинувся до нього і, схопивши за голову, умиротворив помахом ножа. Далі вже хлопців не треба було вчити, що робити. Вони, немов на косовиці, кидались у різні боки і прикінчували сплячих ворогів. Хтось із них якимось чином, зачувши смертний час, схопився на ноги просто перед Андрієм і, відхилившись від ножа, схопив його за горлянку. Обоє гепнулися на землю і почали качатися в різні боки, штовхаючи сплячих ворожих вивідувачів. Година із Замковим встигли знешкодити ще декількох сплячих, але вже подекуди підіймали голови за мить до цього приречені на смерть вороги.

Перед Павлом піднявся із землі лях і сонними очима очманіло дивився на нього. Павло, піднявши ножа, закляк від здивування — просто перед ним сидів той, заради кого вони і вирушили у ворожий стан. У нього мимоволі вирвалося з вуст:

— Годун… Це ти, вовкулако, виродку?!

Далі його рука нестримно, неначе і чекала цієї митті, полоснула попід підборіддям зрадника Дмитра. Розглядатися було запізно, Павло кидався врізнобіч, де він більш відчував порухи ворогів, аніж бачив. Краєм ока він примічав, що дехто зі сплячих мовчки схоплювалися на ноги і неслися чимдуж невідомо куди — аби подалі від вранішньої різанини. За коротку мить живих ворогів побіля вогнища не лишилось і Павло стояв, роззираючись довкола озвірілими очима.

Подалі від нього з двома ножами в руках крутився на одному місці Ігнатій, вигукуючи голосом, схожим на клекіт:

— Андрія вбили, Андрія… Де вони… поховалися?

Павла до тями привів панічний голос пов’язаного чоловіка:

— Братчики, братчики… Розв’яжіть мене, я свій, свій!

Павло підбіг до пов’язаного чолов’яги і полоснув ножем, перерізавши мотузки на руках та ногах. Той почав виплутуватися з обрізків мотузок, а Павло, наблизившись до Ігнатія, заволав до нього:

— Мовчи! Всі вже вбиті. Звалюй Андрія на спину, я позаду!

Ігнатій отямився і, сховавши ножі за черес, почав рознімати Андрія Мандрику з ворогом. Два вороги у смертному часі так зчепилися один з одним, що їх рознімати довелося втрьох, призвавши сюди звільненого полоненого.

Павло встиг деінде визбирати зброю, і втрьох вони заспішили подалі від цього місця, прямуючи на схід. Відійшовши на кількасот сажнів, Павло вирішив поховати забитого Андрія Мандрику, а то в разі нападу Ігнатій не встигне й захиститися. Нашвидкуруч прикопали побратима у канаві, вимитій по весні водою, та сотворили молитву по убієнному.

Година поділився зброєю зі звільненим чолов’ягою, спитавши його:

— Як звешся, чи християнином будеш? Правду говори — де вони тебе злапали?!

Вже втрьох, разом зі звільненим чолов’ягою, Іваном Скалою, присіли перепочити побіля горбика землі над тілом товариша, і Павло вперше поглянув на звільненого. Той скидався на висушену рибу, а ще по тілі видно було незліченні забиття, порізи, виразки, з яких сочилася кров. Та по статурі в ньому вгадувалась якась могутність та непримиренність до свого становища. Він поглянув на Павла і, не відповідаючи на всі запитання, розглядав щойно взяту до рук зброю.

— Давай, хлопче, виберемося звідси живими, все тобі розповім, усе. І не тільки тобі… є про що оповісти, — нарешті вимовив чоловік, і всі підвелися із землі.

По обіді забралися в гущавину байраку, де завжди на самому низу обов’язково знайдеться джерельце і, діставши похідний харч, взялися за їжу. Хоча звільнений від ляхів Скала і мав за плечима якусь пошматовану торбу, але він у неї навіть і не заглянув, а присів на землю, обтершися спиною об стовбур.

— От і я серед козаків став оглухом.[47] Понівечений, у тілі смага,[48] все палає. Навіть кістки пеком печуть… — обізвався Іван Скала ні до кого, коли хлопці повитягували харч із торбин і розіслали покривку.

Павло, хитнувши головою з боку в бік, повеселілим голосом промовив: