Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Десятнику! Пливіть без мене… Я плавом дістануся. От тільки з ляхами поміряюся!..

Відштовхнув човна і, причаївшись над берегом, почав чекати особливо завзятих ворогів. Небагато проплив човен, а Лука вже звалив першого переслідувача, що з’явився на березі. На якусь мить голоси притихли, та ось на берег висипало з десяток ляхів. Лука, розрядивши ще одного пістоля, кинувся до них із шаблею напереріз. Всі, хто сидів у човні, поки дозволяла відстань, розрядили свої пістолі по ляхах і поранили декількох. Та вцілілі зараз же накинулись на Мудрака, пролунало декілька пострілів у його бік. Лука, хитаючись від завданих кулями ран, продовжував іти на ворогів, проте перші ж, які зблизилися з козаком, доконали його шаблями. На очах товаришів він опустився на землю, все ще тримаючи в руках шаблю, доки один з ворогів не штовхнув його ногою в груди. Лука завалився на спину.

За цей час човен відійшов на достатню відстань, аби кулі не дістали втікачів. Та поляки не втрачали надію знешкодити козацький загін і, ставши на коліна побіля самої води, заходилися палити по човну. Кулі все ж долітали і шубовстали поряд у воду або шкварчали понад головами козаків.

— Паліть, хлопці, не давайте прицілитися! — закричав Голота і також почав стріляти по ляхах.

Він почув зойк когось із поранених, побачив, що ляхи на березі заметушилися, побоюючись спіймати козацьку кулю.

Човен наблизився до берега, і стрілянина з обох боків припинилась. Одним дійшло до свідомості, що вдалося втекти, а інші у відчаї ходили понад водою, картаючи себе за невдачу.

Витягли з води човен. Вибравшись із нього, побачили, що бранець вже отямився. Він лежав на дні і глипав на них лупатими очима. Ілько Титикало, який на власні очі бачив всі перипетії цієї сутички, стурбовано допоміг зійти з човна пораненому Микиті Бабуху, потім знову наблизився до човна, витяг за комір полоненого.

Двоє хлопців відтягнули човен в очерети і, набравши в нього води, підтопили, аби був менш помітним для ворожого ока. Голота дав наказ вирушати у напрямку міста, і поріділа десятка попрямувала до Шаргорода, ведучи «дорогого» язика.

До міста потрапили вже після полудня. Санько відправив своїх по домівках — посушити одяг. Увечері всі мали зібратися побіля головної башти фортеці. Потім Санько разом з Ільком Титикалом повів полоненого Тадеуша Можаровського, польського десятника, до Давида Нагорного. Тадеуш був невисокого зросту підляшком, бо ж, як він сам про те мовив, мати його була русинкою. Доки вони очікували курінного, Тадеуш охоче розповідав про себе. Санько, слухаючи ворожого вивідувача, дивився на його опецькувате обличчя, банькаті сірі очі та неприємний рот з губами стріхою. Руки та ноги мав досить короткі, проте Санько запримітив у ньому неабияку силу і спритність, на що вказували швидкі рухи бранця. Та й розумом Бог не обділив — відповіді на запити Санька були швидкими і стислими. «Ловкий ворог… Добре, що ми його виловили. Завдав би шкоди ще більше, ніж сьогодні», — розмірковував Санько, сидячи напроти Тадеуша. Титикало весь час був поруч із полоненим і раз у раз поглядав з-під лоба, коли той, розповідаючи, хвалив польський устрій.

Незабаром з’явився курінний разом з декількома сотенними. Побачивши Голоту з бранцем, запросив до себе. Давид Нагорний, зиркнувши на «язика», перевів погляд на Санька і дозволив йому залишитися при допиті. Нагадавши бранцеві, що його чекає в разі брехливих свідчень, Нагорний почав розпитувати. Тадеуш покірно відповідав курінному на всі запитання. З відповідей Санько зрозумів, що вояків Лянцкоронського під Шаргородом не так вже й багато і після першої поразки його радники запропонували відступити від міста. Та впертий військовий начальник, заступник головнокомандувача Фірлей захотів все ж здобути Шаргород. Приступ намічається завтра на світанку. Поляки мають переправитися через річку Гнилу на човнах та плотах. Що буде після сьогоднішньої події, Тадеуш не знав. Після допиту Санько з Ільком Титикалом відвели полоненого до захоплених раніше бранців і розійшлися по домівках — приводити себе до ладу.

Вранці поляки трохи постріляли по місту з гармат, і захисники, сидячи в шанцях, приготувалися до приступу. Та вже настав і полудень, а ляхи все зволікали. Знайшлися сміливці, які на декількох човнах переправилися навпроти міста на протилежний берег, але там ляхів не виявилось. Ворог відступив від Шаргорода.

Разом у Чигирин

У середині травня почалися грози, і на обсіяні ниви та грядки випадали весняні дощі, приносячи надії на врожай. Зранку світило сонце, обігріваючи землю, підсушуючи шляхи, а під вечір збиралися хмари, і небо чорніло від них. А потім на небі починало так грюкати, що набожні селяни забивалися до хат і просили святого Іллю, аби той змилувався над ними, не наславши вогняної стріли. Було вже тепло, і Андрій Підлужний з Віктором Яремою, наробившись за день по господарству, із задоволенням вмощувались під дашком для коней і під дзюркотіння води, що стікала з дашка, розмовляли, згадуючи про свої пригоди у козацькому війську. Старший, Миколка, як завжди, вишукував нагоду, щоби розпитувати брата і дядька Ярему про їхні походеньки.

Ярема, розповідаючи про себе, говорив, що Андрія тоді не було з ним, але закінчував оповіді такими страшилками, що Миколка з Галинкою пищали від страху і ховалися хто куди. Тоді Ярема заходився сміхом і витягав їх з кутків, примовляючи, що це брехня і він все вигадав. Діти знову насідали на нього або на Андрія, якби ті розповіли ще щось страшненьке, тільки не таке, як минулого разу.

Андрій почав помічати, що Яремі набридає життя під мирним дахом, а після того як пішли чутки, що ляхи знову «посунули» на Вкраїну, він все частіше брався чистити пістолі та підгострювати дві свої шаблі.

Одного вечора Ярема запропонував Андрієві пройтися поза обійстям і завів розмову, якої Підлужний вже давно чекав.

— Пора нам з тобою, Андрію, до Чигирина. Чутки ходять — насідають ляхи… — почав Ярема, і далі пішла розмова про від’їзд.

Андрій і сам розумів, що не «висидить» волю для своєї землі у затишку власної оселі, а треба її добиватися, ніхто в руки не дасть. З цього дня всі думки в обох побратимів були спрямовані до одного — скоріше в Чигирин та влитися у військо Хмельницького.

Незабаром по всій Україні розійшлися універсали про підготовку війська до нової війни, і хлопці почали збиратися в дорогу, як і обіцяли своєму сотникові. Даринка з матір’ю, передчуваючи близький від’їзд Андрія з Яремою, з мовчазною згодою готували їх у далеку дорогу. Як не краялось серце в Даринки, але вона знала, що Андрій піде на війну разом зі своїм побратимом, плач не плач…

В останні дні перебування Підлужного на рідному обійсті не чути було веселощів і сміху дітей, а Даринка снувала по дому неначе тінь. Одного теплого весняного дня, коли вже зацвіла груша і над деревами гуділи хрущі, інколи падаючи просто під ноги, Андрій зайшов у хлів. Даринка саме збиралася подоїти Квітку, коли чоловік, зайшовши нечутно, поклав руки на її плечі і, не дивлячись в очі, промовив: