Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Заб’ємо клятих паліїв, убивць нашого Сави!

Ляхи, почувши з обох боків войовничі козацькі вигуки, не вставали назустріч для борні, а тихо лежали там, де попадали. Санько одночасно зі своєю четвіркою добіг до ляхів, що розпласталися на землі, і побачив, що тільки двоє з них поворухнулися після покрику козаків. Інші лежали, стікаючи кров’ю.

— Ставайте на ноги, підпанки задрипані, а то тут і залишитеся валятися, — закричав Санько і копнув під живіт жирненького ляшка.

Двоє ляхів неохоче піднялись із землі і вирячились на закопченого, напівобгорілого Голоту.

— Проше пана… проше… Я вас стрелив тільки що… Ви померли… — белькотів старший.

Санько зрозумів, що і на ньому не залишилося майже нічого цілого.

Втрутився Панько Сербин. Він підійшов до ляха і, повернувши його в той бік, де лежав Сава, промовив:

— Наш побратим помер… Савою його звали.

Двоє ляхів почали приходити до тями від щойно пережитого, а Санькові треба було подбати про Саву Ткача та розшукати Дениса Котуза. Троє хлопців взялися копати поряд із забитим могилу, а Голота і Сербин кинулися шукати зниклого Котуза. Поспішали, побоюючись підходу до місця жахливого побоїща ворогів, і раптом Санько почув голос Сербина:

— Десятнику! Він тут лежить!..

Голота підбіг до Панька і побачив біля нього обгоріле тіло скорченого від передсмертного болю Дениса.

— І ти, друже, не зумів врятуватися, — промовив Голота і, помовчавши, додав: — Це я винен. Не вберіг вас, хлопці… Простіть…

Почали ножами рити яму поряд з померлим Денисом Котузом. Коли заглибилися на аршин, скотили туди тіло Дениса — для вічного спочину. Санько прошептав молитву і, повернувшись до решти хлопців, які стояли побіля могильного горбика, прочитав і за Саву. Ставши лицями до сходу, поклали на груди хрести, просячи благості Божої за убієнних. Потім підняли бранців і попрямували до місця переправи.

Голота увесь час квапив гурт своїх хлопців та двох бранців, проте позаду вже чувся кінський тупіт. Вони побачили двох вершників, які, спішившись, розглядали відбитки ніг. Всі вже лежали на землі. Попадали і бранці, побоюючись, що козаки в разі небезпеки їх порішать. Вершники, сівши на коней, тихою ходою попрямували в їхній бік, і всі почали готувати зброю до неминучої сутички.

Вороги наблизились сажнів за сорок, але не помічали козаків, які залягли. І тут один з бранців схопився на ноги і побіг їм назустріч, щось на бігу викрикуючи і петляючи, мов заєць. Санько стукнув по голові полоненого, що лишився з ними, і крикнув хлопцям:

— Паліть по всіх!

Бранець, що утікав, діставши кулю в спину, впав навзнак, тільки змахнув зв’язаними руками, а верхові, не встигши прицілитись, пальнули в небо і впали з коней.

— Швидко до човна!.. Дідько з ними, несіть хоч одного «язика»… Там очухається! — вигукнув Санько.

Лука Мудрак закинув на спину бранця і вже опинився попереду, а решта — за ним, прикриваючи відхід.

Звуки гонитви до них не донеслись. Двоє козаків, кинувшись в очерети, підігнали човна і почали в першу чергу розміщати бранця. Через хвильку човен був готовим відчалити до протилежного берега, коли раптово почулися голоси переслідувачів, які швидко наближалися. Лука Мудрак сплигнув з човна і крикнув Санькові: