Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

— Хлопці, не залежуйтесь попід боками… Назавтра на сході сонця — до шанців!

Всі розвеселилися, відчуваючи домашній прихисток, а Лука Мудрак не втримався, щоб не шпигнути Голоту:

— Ви, десятнику, не проспіть! У вас Софія — перша молодиця по місту!

Санько хотів гримнути на Луку, проте, згадавши Софійку, засміявся і, по-доброму відмахнувшись, кинув:

— Та я рано простягнуся спати…

Всім сподобалася лукава відповідь десятника, і козаки, жартуючи, почали розходитися по домівках.

Тільки-но Воронько заіржав, вступивши на подвір’я, як назустріч вибігла простоволоса Софійка. Вхопившися за стремено, ледве не стягнула Санька на землю. Він швидко спішився і, не розуміючи, чому вона так хвилюється, обійняв, почав примовляти:

— Не мають ще ляхи такої шаблі, щоби мене дістала! Втішайся вже, я Воронька поїтиму…

А жона, не відпускаючи Санька, плакала. Нарешті підняла голову і щасливо промовила:

— Ти живий! Коханий мій, щастя моє!

Тут виглянула з хати Ядвіга, і Санько, стримавшись від сліз, підвів Софію до матері, збентежено промовив:

— Йдіть до хати, ще холодно надворі… Не літо, либонь…

Софійка слухняно ступила на поріг, а Ядвіга, змовницьки глянувши на Санька, зачинила за собою двері.

Втомлений Санько швидко впорав чотириногого друга і поспішив до хати. На припічку в казанах парувала вода, і обидві жіночки почали поратись біля Санька. Аби краще догодити йому, Ядвіга підлила теплої води до діжі, Софійка заходилася купати чоловіка. Очищений тілесно від трудів ратних, Санько підійшов до покутя, став перед образами і почав натхненно молитися за душі своїх хлопців та ворогів, що загинули від його руки. Ядвіга снувала по хаті, накриваючи стіл вечерею, а Софія сумирно чекала, доки чоловік закінчить молитися.

Потім вона підсунула поближче до Санька миску з кашею, змащеною смаженим салом, а Ядвіга поставила глечик з кисляком, примовляючи:

— Їж, Санику! Нічого, що піст… Ти ж воюєш…

Після вечері на нього налягла дводенна втома, і Софія швидко розіслала ліжник, почала сама готуватися до сну. Ядвігу після цих приготувань як вітром здуло за піч, і молодята, зручно вмостившись, почали шептатися про таїни, тільки їм відомі…

Заспівали перші півні, й Санько відразу ж прокинувся. Хоча й треба було вже підійматися, він ще хвильку помилувався дружиною. Софія відчула дотики мужа і, прокинувшись, притримала його біля себе, аби він ще хоч трішки поніжив її і маля. Почулося кректання Ядвіги, і козацька повинність змусила чоловіка стати на ноги і чимшвидше одягатися. Вибіг надвір і, вже обмившись, весело зайшов до хати. На столі парувала каша, вийнята з горнила печі, де вмлівала цілу ніч. Софійка поривалася щось там сказати, але Санько вже їй не належав — сьогодні шаргородці або не пустять ворога до міста, або ж ляжуть під його мурами. Почав прощатися з жоною. Коли вона прикипіла до його грудей і заплакала, зі сміхом мовив:

— Не назавжди ж ти мене проводжаєш! День-два — і буду з вами… Не лий сльози!

Осідлавши Воронька, Санько махнув обом жіночкам, і кінь виніс його на шлях, що вів у передмістя до шляху на Бар.