Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Весна буяла. Попоравшись по господарству, Санько наносив у діжку води, затримався на подвір’ї — обмізкувати, що б йому до садіння городини вправити по обійстю. Сонце немовби з якоюсь турботою пригрівало в лице, і Санько стояв під хатою та насолоджувався одним з погожих весняних днів. На деревах поміж пташок розгорталися цілі бойовища. Горобці виганяли з майже обладнаних гніздечок синичок, і ті снували неподалік, стрибаючи з гілки на гілку, сподіваючись повернути своє гніздечко. Та на тих горобців також знаходилась управа: зграя сорок прожогом налетіла на них і, зігнавши з чужого гнізда, почала нишпорити, шукаючи яйця для поживи. Зозулі теж не барилися і стрімголов падали на кущі з облаштованими кубельцями, вимахуючи хвостом, поспішали підкласти і своє яйце. Загальний гамір птахів, набубнявілі бруньки на деревах, веселі перегуки сусідів і випари, які підіймалися над ріллею, закликаючи землеробів дбати про завтрашнє засівання, бентежили селянську душу Санька. У небі почулося ґелґотіння, і хлопець побачив нескінченні зграйки гусей, які верталися додому. Він не міг відірватися від цього чарівливого видовища — лету сотень птиць. Пригадавши дитячі роки, приклав долоні до вуст і заґелґотів у небо: «Ґел-ґел-ґел!» Гуси не забарилися і різноголосо відповіли йому, напевно також радіючи вітанню до них з рідної землі. На поріг вискочила Софійка і, побачивши, що небо рясніло від перелітних птахів, і собі почала волати вгору до гусей та підстрибувати від радощів. А пташиний лет все не закінчувався. Надвір вибігла Ядвіга, і тепер всі троє махали гусям, радіючи приходу весни і новому життю.

— От, дітки, ми й перезимували. Ходімо снідати, сьогодні роботи багато… — весело запросила до хати мати, зі щасливою посмішкою відчиняючи двері.

З настанням тепла в душі шаргородців вселилася надія на краще життя, але водночас поповзли чутки про те, що пан Вишневецький не дотримується домовленості з Хмельницьким про перемир’я і почав творити беззаконня вздовж лінії кордону. За домовленістю кордон пролягав від пониззя річки Горинь через Острог на Старокостянтинів і далі — до Кам’янця. Проте з настанням тепла, коли просохли шляхи і з’явилася травиця для корму коней, польське військо Лянцкоронського та Конецпольського нападало на містечка й села заради помсти за заподіяну їм минулого року шкоду.

У Шаргороді згуртувалися козаки і визначилися в зборі війська за знаком. У фортеці постійно була на чатах сотня козаків, готових до захисту міста. Санькові також випадало відбувати чергову повинність у фортеці, тож, від’їжджаючи туди, завжди намовляв Софійку, куди сховатися в разі нападу.

Після свята Олексія, коли земля вже повністю прокидалася від зимового спокою, з’явилися втікачі з Гусятина і розповіли, що ляське військо перебило нечисленних захисників і винищило все місто — від малого до великого. Вцілілі втікачі, які два дні поневірялися, доки потрапили до Шаргорода, прохали курінного Давида Нагорного зібратися із силами і виступити на Гусятин задля помсти ляхам.

Санько мало ночував удома, а якщо й залишався, то завжди спав на долівці біля Софійки, одягнений та зі зброєю в головах. Наступного дня знову з’явилися обшарпані козаки та мешканці міста Бара, розповідали страхіття, що коїлися під час нападу поляків. Голота при курінному Давидові Нагорному був одним з десятників і особисто бачив виснажених козаків. Вони схвильовано розповідали, як ляхи хитрістю відвоювали добре укріплений Бар.

Поляки сновигали навколо містечка давно, але, діставши доброї прочуханки, припинили напади на місто. От козацькі старшини і втратили пильність… Одного дня, на світанку, коли в містечку був базарний день і сюди з’їжджались з усіх околиць селяни, до варти наблизився довжелезний обоз з пивними діжками та дровами. Недолугі вартові не розпізнали переодягнених селянами ляхів, вважаючи їх за русичів, тож і пропустили. Та коли обоз втягнувся в місто, ляхи похапали з возів зброю, а з діжок висипало ще з сотню вояків. Вони почали кришити варту, а коли на допомогу кинулись козаки, було вже запізно. Заскочених зненацька сікли, мов капусту. Загинуло три сотні козаків, а решта — кинулись втікати з міста. Та мало кому вдалося залишитися живим. Це ще півлиха… Коли втікачі дісталися до загонів повстанців і пішли визволяти Бар, то і вони втрапили у халепу. Полковник Пустовойтенко, який очолив військо, рушив до Бара, не виславши наперед хоча б сотню козаків, і військо Лянцкоронського напало на повстанців.

Вони не встигли зайняти оборони і були розклинені по частинах ляхами. Ті почали свій кривавий бенкет, згубивши до десяти тисяч душ. Загинув і Пустовойтенко, а хто міг — рятувалися втечею по байраках та яругах, ховаючись від кінного війська.

Санько слухав оповіді втікачів, і нестямна лють змушувала його стискати кулаки, а кров стугоніла в жилах. Він майже наяву бачив, як ляхи пнуться і до Шаргорода, воліючи вирізати людей та спаплюжити місто. А тут вони з Софійкою вже плекають мрію про дитину…

Після цих звісток про підступні напади поляків Давид Нагорний виділив ще одну сотню — потайки чатувати поза межами міста. Доручили це пильнування і десятці Санька Голоти, і той лише вряди-годи з’являвся до Софійки, аби привести до ладу свого Воронька та й себе самого, скуштувати гарячого варива.

Та недаремно ж його десятка вдень і вночі, змінюючи один одного в дозорах, охороняла шлях, по якому можна було пробратися до міста. Таких шляхів, на щастя, було небагато, бо річка Мурашка ще не ввійшла у свої береги. Козаки вже знали, наскільки підступними стали напади ляхів, і вартували навколо всього міста. Санько звернувся до Нагорного, аби той дозволив переодягненим козакам рушити возом у напрямку Бара. Він сам з десяткою верхових ішов би назирці, маючи за наживку воза з крамом та з «селянами». Давид, знаючи Санька як умілого вивідувача, дозволив оглянути околиці міста.

Санько обцілував Софійку, припав до її животика і, виходячи з хати, сумно промовив:

— Ти, Софійко, чекай на мене. Днів за три впораємося. Заради нас та дитяти нашого йду сьогодні…

Десятка Санька Голоти запаслася зарядами та додатковими ладівницями[6] і вирушила вслід «селянському» возу, що його тягнув кінь у напрямку Бара, де володарювали ляхи. Санько, знаючи хитрі виверти ворогів, послав наперед найбільш непоказних вершників і намовив їх вдавати із себе сп’янілих та недолугих козаків. Попереду, за півверсти, котився віз. Ним правив парубійко, недбало постьобуючи коника, а на возі з крамом, задерши ноги, «досипав» від ночі поважного віку селянин. Віз заглиблювався все далі від Шаргорода, проте нікого не зацікавив на своєму шляху.

Проїхавши з п’ять верст, Санько вже захвилювався, думаючи про те, що буде непереливки, якщо з міста їх не почують. Він наказав догнати воза та повернути назад. Послав одного з козаків — сповістити, що на шляху нічого не трапилось і вони повертаються назад. Та воно не так сталося, як гадалося, і вже через якийсь час почув попереду постріли. Рвонувши коней за вузди і пришпоривши їх, козаки помчали вперед, на ходу виймаючи пістолі.

Невдовзі Санько Голота побачив, як навколо їхнього воза роїться десятків зо два ляських верхових, котрі роблять спроби наблизитися та порубати «селян». Двоє його хлопців вели пальбу з мушкетів по нападниках, а двоє «п’яних» козаків рубалися з ворожими драгунами. «Оце діло! Є і в нас робота!» — промайнуло в Саньковій голові, і він, всадивши кулю в ближнього вершника, заволав:

— Гуляйте, хлопці! Рубайте до ноги! Ріжте кривдників!

Зійшлися з ляхами, які встигли розвернутися їм назустріч, у короткій сутичці. Санько відразу повалив одного і, доки всі не розвернулися, встиг полоснути по спинах тих, хто насідав на козаків біля воза. Відповідь була несподіваною, і половина верхових поляків уже лежали на землі, волаючи від болю або ж тіпаючи ногами в передсмертних судомах. Коли залишилося лише декілька драгунів, вони поскидали шаблі і, схиливши голови, застигли, чекаючи вирішення їхньої долі.

— Зібрати зброю, наших поранених на воза… Забитого товариша нашого Павла прив’язати через його коня. Гайда хутко до міста! — розпорядився Голота. Швидко все виконавши, козаки заспішили до Шаргорода.

Зв’язані полонені незграбно сиділи на своїх конях, зігнувшись наперед. Руки були припнуті до їхніх сідел.