Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Цього вечора Гусак прийшов прямо до хлопців. Загуркотів у двері, і всі миттю схопилися за зброю. Проте за дверима обізвався сотенний, і його впустили до житла. Петро розповів:

— У Переяславі вже забили декілька ляських слуг, які самостійно ходили на базар за харчем, і чернь погрожує перебити всю комісію до ноги… З Києва прийшли вісті про тамтешні погроми і непослух. З’явилися поводирі з черні, які б’ють посполитих, топлять і рубають ляхів — і чоловіків, і жінок… Костьоли поруйнували, ксьондзів грабують… А хто не підкоряється — забивають до смерті. Про жидів і зовсім мовчу…

Сотник помовчав трохи, роззирнувся навколо і додав:

— Богдан невдоволений свавіллям, і, можливо, йтимемо до Києва. У Переяславі лишилися тільки зо два десятки ляхів разом з їхнім воєводою. Сидітимуть ці комісари ще довго. Хочуть і полонених у Богдана виторгувати. П’ять сотень тут, а серед них імениті є…

У кінці розмови Гусак повідомив, що козакам належить на завтра бути готовими до від’їзду, а їхніх коней доглянуть у дорогу їздові.

Іван випровадив сотенного і, поглянувши на Олексу, зрозумів, що той хотів би ще поквартирувати у Христини. Із сумом мовив:

— Бачу, Олексо, тобі добре було б у Христини. А мені в Чигирині мило, але така в нас з тобою доля!..

Вийшло на Олексине — після обіду Петро Гусак прислав за ними сани. Поспіхом розпрощалися з Трохимом Негрієм і виїхали у передмістя.

Увечері відбулася бажана зустріч четвірки козаків з господаркою їхнього прихистку. Хтось зі своїх попередив Христину про повернення хлопців, і це вони зрозуміли відразу: стежка до клуні була звільнена від снігу. З клуні, де вони мешкали, вибігла радісна Христя і запросила до себе в гості опісля влаштування. Іван першим зайшов у нещодавно полишене помешкання і від здивування аж прицмокнув язиком.

— Так от чому Олекса рвався на квартирування саме сюди! Погляньте, хлопці, тут можна і надовго лишатися!

У клуні було тепло, стіни підбілено, а на долівці лежали новенькі квітчасті рядна. Олекса, роззираючись, задоволено посміхався собі у вуса, а потім, не витримавши, мовив:

— Бачите, хлопці, як ми до людей — так і вони до нас!

Іван з Овсієм переглянулися і, сміючись, почали витягати з мішка нехитре козацьке приладдя, аби причепуритися з дороги. Проте першим роздягнувся Петько Олекса і, діставши ляську бритву, заходився мантачити її об шкіряний черес, закріпивши один з його кінців до дверного руків’я.

— Оце так понесло тебе, Олексо!.. Дивись, від поспіху вуса собі не повідхвачуй, а то завтра Муза тебе не признає, — по-доброму пожартував Іван.

Всі зрозуміли, що сьогодні можна в Олексу пускати шпильки і він не сердитиметься, тож кожен з хлопців свого не упустив, щоб не поглузувати з побратима. Навіть молодий Степан Кукута і той таки зачепив Олексу:

— Олексо! Ти поглядай за Христиною, а то я як заграю — вона до мене аж прискаче!

Нарешті терпець Олексі увірвався, і він напутив Степана:

— Молодий ти для неї… Твоя справа — вигравай собі, а ми повеселимося! Правда, хлопці?

Всім сподобалась влучна відповідь Олекси, тож відчепилися від нього зі своїми словесними «колючками».

Через деякий час уже всі хлопці причепурилися і чекали Степана, який щось «ворожив» у кутку, посвистуючи на дудці. Нарешті дістав зі свого мішка ще й бубон і простягнув Болботу: