Розділ «Володимир Кільченський Вітри сподівань»

Другая квіточка — то ж Євдокієчка.

На сватанні були,

Мед, пиво пили.

Отримавши хлібину від батьків Євдокії, Андрій піднявся з-за столу, і всі веселим гуртом, співаючи та пританцьовуючи, подалися до садиби Підлужних. Там, побіля воріт, зібралася вся родина, надійшло й чимало люду з ближніх осель. Дітвора вибігала назустріч веселим сватам, і вони, пов’язані рушниками, наблизилися до двору. Грицько йшов поміж сватами зі щасливим обличчям, а червону хустку, даровану Євдокією, накинув собі на шию. Звісно, що всі здогадалися про вдале сватання, тож радісними вигуками вітали нареченого.

Угомонившись від загального ґвалту, зайшли до хати, і мати Тетяна почала радитися, чим може ущедрити свою обраницю їхній Грицько. Дійшли згоди, що Грицько обдарує Євдокію до шлюбу каблучкою, а сім’я Підлужних підсобить ще й червоними чоботами, які Андрій взимку привіз із Чигирина.

Мати Тетяна готувалася до Грицевого весілля, неначе то було свято її рідного сина, та все примовляла:

— Не було статків справити весілля Андрійку — так хоч сиротині Грицькові підсобимо. Нехай пам’ятає все життя турботу Під лужних… І батько би так діяв…

Чоловіки також були під впливом майбутнього весілля, і Андрій «запалив» Грицька з Яремою навідатись до самарських лісів — вполювати якусь звірину до столу.

Всі господарські питання відкладалися, і мисливці з ранку до вечора готували сильця для птахів, виливали кулі на кабана, а стріл було вже у кожного — по два сагайдаки. Грицько все погрожував забити тура або ж лося, але Андрій, поглядаючи на нього, покрутив головою, промовив:

— Грицю, батько б не дозволив цього робити. Досить нам буде і трійки веприків, а може, ще й великі попадуться… А птаха в торби наберемо — скільки захочеш.

Так, лаштуючись до полювання, дійшли згоди щодо того, яку звірину братимуть. Серед тижня впрягли до воза застояного Буйка і поночі виїхали до Самари. Андрій пам’ятав шлях, і при світлі місяця околясом[1] знайшли заповідні місця батька, Федора Підлужного, та Устима Дубовика. Швидко розпрягли Буйка і, стриноживши Яремину Зірочку та Грицевого Янгола, почали хутко розвішувати сильця на тетерів, стрепетів, а там — яка птиця попаде, то також піде в торбу. Залишивши Грицька побіля силець, Андрій з Яремою почали пробиратися до заплави, куди вранці полюбляють ходити до водопою кабани. До сходу сонця встигли облаштувати засідки і домовилися, що стрілятимуть лише тоді, як на виду буде гарний виводок.

Ранок приніс пташине різноголосся, яке зі сходом сонця сплелося з різноманітним клекотанням всього живого, що могло озиватися в лісі та на прибережжі Самари. На плесо, обачно облетівши його по колу, граційно сіли білі лебеді та почали якось вміло, лагідно общипувати одне одного, не забуваючи при цьому раз по раз сплітатися довгими шиями. Чорногузки та гуси снували зі своїми виводками, завзято пірнали, добуваючи собі харч. Малеча також увесь час поринала і, кумедно махаючи над водою лапками, щось там виловлювала своїми дзьобиками. Раптом вся живність на плесі сторожко завмерла, всі почали поспішати подалі від тієї ділянки берега, де зробили засідку хлопці. Обидва бувалі вояки зрозуміли, що на берег прийшли якісь великі тварини, добре було б, аби чималий виводок вепрів. І от з’явився із-за оситнягу вожак і, недовірливо втягнувши в себе повітря, зник. Через декілька хвилин до десятка вепрів, наздоганяючи один одного, наблизились до заводі та почали брьохатися побіля берега, каламутячи воду.

Андрій вибрав ближчого до себе підсвинка і, прицілившись, вистрелив. Швидко схопив другого пістоля, встигнувши вибрати ще одну ціль, — і ще раз вистрелив. Тепер тільки лук був йому вірним помічником. Підлужний, прилаштувавши стрілу, запустив у підраненого підсвинка, що намагався сп’ястися на ноги та врятуватися втечею. Андрій чув і постріли Яреми, проте в полі його зору була тільки своя здобич. Друга стріла не знадобилася. Роблячи спроби підняти голову, тварина стрепенулася і затихла. Все живе, що було в цей час поблизу і могло уже літати, — злетіло і неслося подалі від небезпечного місця понад очеретами, розсікаючи крилами вранішнє повітря. Ті птиці, які були з виводками, немов з допомогою якоїсь потужної сили, вмить опинилися в густому очереті. Птаство, що виспівувало у прибережному лісі, замовкло, боячись виявити себе.

Решта зі свинячого виводка, ті, котрим поталанило, чимдуж неслися звідси, де пахло смаленим і навкруги лунав останній вереск їхніх родичів.

Андрій підбіг до двох підсвинків. Один з них, косячи ногами, ще видавав схлипи, і тоді мисливець одним помахом ножа довершив свою справу. Неподалік порався Ярема. Привітно махнувши Андрієві рукою, він показав на двох забитих тварин.

— Давай мерщій повитягуємо їх на пагорбок і освіжуємо туші, а вдома вже обробимо як слід! — весело прокричав Андрій і накинув петлю на ногу тварини.

Перетягнувши туші підсвинків, хлопці почали порати їх по-мисливському. У кабанчиків повирізали в першу чергу сечовики, аби м’ясо не взяло на себе неприємні запахи, потім хутенько обдерли шкури. Андрій поспішав і в першої тварини наробив зайвих порізів. Тут Ярема не витримав і незадоволено зауважив:

— Ти, Андрію, не швиди[2]… Як зіпсуєш ще одну, то сам ходитимеш на полювання!

Робота наближалася до завершення, і треба було підганяти воза поближче. Андрій взявся за цю справу, а Ярема залишився на чатах побіля освіжованих тушок. Зненацька почувся переляканий крик, і Ярема, схопившись на ноги, побачив, як до нього з усього духу несеться Грицько, а за ним — здоровенний кабан-сікач. Ярема було намірився кинутись до пістолів, але вони лежали на чималій відстані. Єдине, що він встиг крикнути Грицькові:

— На дерево! На дерево, хутчіш! — і кинувся сам до невисокого дубка.