Розділ «Ніхто із Данціга »

— Засунь їх собі в дупу, скурвисину, — Вістовим відчув, що гнів та ревнощі більше втримати не вдасться. — Якщо скривдиш цю жінку, віднайду тебе, де б ти не був, а тоді змушу злягатися з волоцюгами.

Вони мовчки подивилися один на одного, і той потупив очі. Зрозумівши, що співрозмовник добре затямив сказане, комісар одягнув капелюха і вийшов з будинку.

Наступного дня, під вечір, Самковський зайшов у кабінет втомлений, але задоволений. Вістовим знав, що таким його підлеглий буває тільки тоді, коли щось по-справжньому вдається. Комісар дочекався, поки Самковський зніме промоклий плащ і сяде за свій стіл, а тоді коротко запитав:

— Вистежили?

Ад’юнкт ствердно закивав головою.

— Спершу думали, що вілла на Потоцького, 17 (та, що опинилася на перетині ліній, коли ми відмічали вбивства на карті) порожніє, бо в міській управі не записано жодного власника з 1900 року. Останнім був такий собі Станіслав Бжезинський, але він безслідно зник і більше не підтверджував своїх прав на будинок, — сказав Самковський. — Утім, ми вирішили не заходити досередини, а спостерігати за віллою здаля. Вдень там справді не було нікого, проте з настанням темряви, о десятій вечора там почали збиратися люди. Вони приходили по одному, зрідка по двоє, всі чоловіки. У цілому ми нарахували двадцятьох. Світла всередині не запалювали.

— Цим тварюкам не потрібне світло, — мовив комісар. — Сусідів опитали? Часто таке повторюється?

— Річ у тім, що вілла знаходиться дещо поодаль від решти будинків, — відповів Самковський. — Тому сусіди не бачили нічого. За винятком хіба що жебрака, який ночує просто неба на лавці неподалік. Той сказав, що віднедавна ці панове збираються щовечора.

Вістович зиркнув на годинник.

— Зараз тільки сьома, — сказав він. — Відпочивайте, Самковський, а о пів на десяту підемо туди.

— Удвох? — перепитав ад’юнкт.

— Ні, візьмемо всіх, кого зможемо знайти до цього часу, — відповів шеф. — Іще одне: накажіть відкрити склад і видати всім гвинтівки. Пістолетні й револьверні кулі цих гадів не беруть...

Ад’юнкт слухав усе це з відвислою щелепою, але шефа розумів добре. Якщо той має рацію і його теорія драугрів правильна, то зволікати більше не можна. Влаштувати облаву цього ж вечора було єдиним правильним рішенням.

Рівно о пів на десяту віллу на Потоцького поліцейські оточили з чотирьох боків. Кожен вибрав собі підходящий сховок, щоб добре бачити вхідні двері, але водночас залишитися непомітним для тих, хто буде заходити всередину.

За півгодини напруженого чекання до дверей підійшов перший суб’єкт. Це був високий чоловік, цілковито одягнений у темний одяг, завдяки чому майже зливався з темрявою. Сторожко роззирнувшись довкола, він дістав з кишені ключа і відімкнув замок. Ще раз роззирнувшись, чоловік зайшов до будинку. За декілька хвилин почали з’являтися інші візитери, які, так само обережно пересуваючись, заходили всередину.

— Всі вони збираються на першому поверсі, — шепотнув Самковський Вістовичу. — Неподалік від вхідних дверей.

— Чудово, менше доведеться блукати по будинку, — зауважив комісар.

Він дістав з кишені білу хустинку і помахав нею в темряві. Це був знак для решти починати. Як було домовлено, всі порахували до десяти, а тоді почали обережно наближатись до вхідних дверей. Врешті біля входу зібралося десятеро поліцейських, озброєних карабінами та гвинтівками, і ще п’ятеро залишилися стерегти вікна. Двоє філерів, окрім зброї, тримали в руках закриті стулками ліхтарі, від яких у повітрі чувся запах нагрітого заліза.

Вістович зробив знак ад’юнктові, і той першим обережно підкрався до дверей. Не більше двох хвилин знадобилося Самковському, щоб безшумно відімкнути замок і повернутися назад. Вістович укотре подумав, що якби його підлеглий не пішов служити в поліцію, з нього б вийшов відмінний злодій.

Більше не зволікаючи, поліцейські увірвалися до будинку. Присутні там сиділи за круглим столом у повній темряві і, незважаючи на те, що їх заскочили зненацька, злагоджено схопилися з місця і кинулись назустріч нападникам. Вістович навіть не встиг вигукнути: «Руки вгору!», як мусив першим вистрілити зі свого «Штеєра». Гримнуло решта пострілів, і одночасно блиснули ліхтарі, перетворивши простір всередині кімнати на пекельний вертеп.