Розділ «Ніхто із Данціга »

— Як скажете, комісаре, — спокійно відповів той. — Я нікуди не збираюся.

— Хто ти в біса такий? — запитав Вістовим, потроху приходячи до тями.

— Мене звати професор Маріан Смолюховський, — спокійно відповів незнайомець.

— Ще один, курва, вчений муж... — промовив Самковський, підбираючи з землі свої окуляри.

— Навіщо було підривати будинок? — запитав комісар.

— А ви знали кращий спосіб знищити цих чудовиськ? — перепитав професор. — Ще трохи — і вони б вирвалися з тієї вілли. Як гадаєте, ваші філери зупинили б двадцятьох розгніваних вампірів на відкритому просторі?

Вістовим змовчав. Він знав, що от-от довкола почне збиратись натовп. Про всяк випадок сюди приїде пожежна команда, потім якісь чиновники і писаки зі щоденних газет. За кілька годин його почне шукати шеф. Коли знайде, то навряд чи повірить в історію з драуграми. Вістовичу краще вигадати щось більш підходяще... Попри те, що цей бісів професор таки мав рацію, комісар готовий був його задушити.

— Опустіть ваш карабін і ходімо оглянемо завали, — знову озвався Смолюховський і, не чекаючи Вістовича, попрямував до місця вибуху.

Пил потроху всідався, і крізь нього поступово, як на фотопластині, проявлялися уламки вілли. Чоловіки рушили до місця, де був передпокій, і за кілька кроків комісар відчув, як наступив на шмат чиєїсь плоті. Голосно вилаявшись, поліцейський відскочив убік.

— Їх розірвало на шматки, але майже кожен фрагмент вампірячого тіла продовжує жити, — сказав професор. — Бачите он ту голову? Ви навіть можете з нею поспілкуватися.

Вістовичу знову нічого іншого, окрім брудної лайки, не спало на думку. Між тим Смолюховський дістав з-за пояса свого револьвера і вистрілив у той бік, куди щойно вказував.

— Тепер голова мертва, — додав він.

— Я помітив, що ваша зброя значно дієвіша, ніж наша, — мовив поліцейський. — Хоч ви стріляли всього лиш з револьвера.

— Справа не в зброї, а в кулях, — відповів Смолюховський. — Я виготовляю їх сам зі спеціального сплаву срібла. Інакші цих падлюк не брали.

— Звідки ви про них дізналися? Про вампірів? — не стримавшись, запитав комісар.

— Віддавна досліджую всіляку нечисть, — відповів професор. — Така собі справа для душі в часи дозвілля. Значно цікавіше було стежити за тим, як ви, пане Вістовичу, йшли по їхньому сліду. Варто було тільки спрямувати до вас мого знайомого, пана Зільмана. Зізнатися, я приємно вражений, бог досі був інакшої думки про нашу поліцію...

— Зільмана підіслали до нас ви? — здивувався комісар, пропустивши похвалу повз вуха.

— Не те щоб прямо підіслав... Скажімо, так, натякнув, що в смерті його друга професора Сабінського чимало дивного, — уточнив Смолюховський. — Решту висновків той зробив сам, а після цього подався до вас. Щоправда, підозрюючи у всьому бідолашну Елю Буковську... Ось що, пане Вістовичу, пропоную залишити тут ваших поліцейських, а самим податися до моєї лабораторії на вулиці Длугоша. Там і поговоримо. Тим більше що під цими завалами, на жаль, немає найголовнішого драугра — Акселя Гальдена. Пана Нікого і Нізвідки.

Комісару не залишалося нічого іншого, як погодитись. Тим більше що нічний натовп довкола зруйнованого будинку вже починав збиратися. Зникнувши звідси, можна було б дещо відтягнути час неприємного спілкування.

Діставшись останнім трамваєм до вулиці Зиблікевича, чоловіки вийшли і подалися далі вуличкою Святого Марка, що стрімко підіймалася вгору й виводила на Длугоша. Тут вони зупинилися біля брами будинку під номером 6. Смолюховський гучно постукав, і за кілька хвилин з оглядового віконечка в брамі визирнула чиясь волохата голова. Пара блискучих, як у пса, очей пильно вдивилася у прибулих, а тоді скрипучий голос промовив: