Розділ «Німфи болю »

— Схоже, що це наш дорогий Франц Тепфер, якого я сьогодні сподівався побачити в купе віденського потяга, — сердито видихнув комісар, — він, бачте, вирішив залягти собі в шафі...

Ад’юнкт нахилився над тілом.

— Від нього смердить алкоголем, — сказав Самковський.

— Я помітив, — відповів комісар.

— Кого ж тоді бачили вранці? Хто здав ключі від цього номера? — запитав ад’юнкт.

— Убивця, Самковський, убивця... — Вістовим знову одягнув свій плащ. — Дочекайтесь лікаря і дайте мені знати, коли цей добродій отямиться...

Комісар попрощався і вийшов із номера. Унизу він уже вкотре за сьогодні зустрівся з чорнявою рецепціоністкою.

— Пане комісаре, — стомлено мовила та, — як довго ще поліція тут перебуватиме?

— Як вас звати? — замість відповіді мовив той.

— Данута, — відповіла та, — а чому пан питає?

— Бо сам не можу дати ствердної відповіді, красуне...

Вийшовши з готелю, Вістович поволі рушив Трибунальною на Ринок, а звідти через Галицьку на площу Фердинанда. Поодинокі перехожі перебігали, ховаючись під парасольками, здебільшого з костелу до фіакра або куди-небудь в кав’ярню чи господу, де на них уже чекала добра житня «балабанівка». Спожити її, закусивши апетитною канапкою, кожен міщанин міг принаймі з двох причин: по-перше, була препаскудна погода, по-друге, неділя...

З ресторації готелю «Жорж» долинув запаморочливий запах свіжих «кайзерок». Вістович, пригадавши, що не встиг сьогодні поснідати, ковтнув слину, але рушив далі, на Академічну. Спочатку слід було зайти в дирекцію поліції.

У кабінеті було сиро і смерділо вчорашнім тютюном, тому комісар найперше прочинив вікно і, не знімаючи плаща, сів за свій стіл. Крім нього, тут працювали ще двоє, але, звісна річ, нікого з них сьогодні не було. Падлюка Самковський, якому випало чергувати в неділю, подзвонив чомусь саме йому.

Раптом двері прочинились, і Вістович різко схопився з місця. Усередину зайшов невисокий гостроносий чоловік в капелюсі і такому ж, як у нього самого, промоклому плащі. Обабіч носа була пара уважних очей, а над ними рівними дугами сивіли брови.

— Сидіть, не вставайте, Вістовичу, — сказав він спокійним тоном.

Голос у нього був дещо хриплуватим і, схоже, мучив нежить.

Чоловік умостився в кріслі навпроти і найперше дістав з кишені хустину, в яку щосили висякався.

— Срана погода, — висякавшись, він знову склав хустину вчетверо і сховав її назад, — що ви тут робите, комісаре?

— Пане заступнику, я...