Розділ «Німфи болю »

Очі портьє нервово забігали, мовби його зараз же мали відправити на Баторія[2].

— Адам Вістович, — представився комісар якомога спокійніше, помітивши його хвилювання, — чи має пан хвильку часу?

— Авжеж, — нервово кивнув той, — але ж, пане Вістовичу, мене вже допитували.

— Це не допит, Яне, — мовив комісар, відводячи того вбік, — і, заради Бога, не хвилюйтеся так. У вас поки що на те немає жодних причин.

— Поки що? Отже, ви вважаєте, вони можуть з’явитись? — замість заспокоїтись портьє занервував ще дужче.

— Я такого не сказав, — комісар ледве стримався, щоб не засміятись. Переляканий портьє виглядав досить кумедно. — Але прошу бути зі мною цілковито відвертим, — додав він.

Той кивнув і напружився, мовби Вістовим збирався вдарити його по мармизі.

— О котрій годині вчора Алоїза Вольфович винайняла покої?

— Приблизно о п’ятій. Я в цей час починаю зміну, тож вона була першою, кого я проводив до номера...

— Чи ця жінка була чимось стурбованою або, навпаки, мала добрий настрій?

— Настрій вона мала радше добрий... Мені здалося — навіть піднесений. Знаєте, такий, як у дівчини, що йде на здибанку, — відповів портьє.

— Чи говорила вона, що когось чекає?

— Стривайте... — портьє напружив чоло і скривився, мовби це завдало йому пекучого болю, — вона запитала, чи вільно кому-небудь пройти до її покоїв... Але тільки й того. Мені здається, вона просто цікавилась...

— На дідька львів’янці поселятися на ніч у готелі, — буркнув комісар, — ясна річ, вона мала тут призначену зустріч. Тільки, курва, з ким?..

— Того панові не повім...

— Що ви їй відповіли на те запитання?

— Що панну можуть навідати, але для цього слід записатися на рецепції.

— І відвідувачів не було?

— Я вже сказав раніше панові ад’юнкту, що ні.

Вістовим зазирнув у список постояльців, який досі тільки раз пробіг очима. Безумовно, убивця той, з ким Алоїза Вольфович мала тут зустріч. Імовірно, її коханець...