Розділ «Німфи болю »

— Викинь це гівно, — сказав він їй.

Жінка слухняно відкинула батіг.

— Я не такий, як ті психи, — пояснив комісар, — і їхні дурнуваті ігрища мені не потрібні.

Він обійняв кельнерку за стан і припав поцілунками до її шиї. Шкіра в неї виявилась ніжною та гладенькою, хоча волосся неприємно смерділо. Руки Вістовича блукали по її тілу, затримуючись тоді, коли чувся її стогін. Нарешті вдалося зняти з неї шкіряну комбінацію. Тепер уже він, не прибираючи рук з її стану, зробив півкроку назад. Вістовичу хотілося краще роздивитись тіло жінки.

— Ніхто зі мною ще так не поводився, — спантеличено мовила вона.

— Тоді я буду першим, — сказав комісар, знову наблизившись до неї.

Його руки повторно почали її пестити, але цього разу здебільшого груди і лоно. Щойно вона солодко затремтіла в його обіймах, чоловік перейшов до головного.

Ніколи ми не отримуємо задоволення більшого, ніж тоді, коли свідомість нестерпно пече заборона, страх або сором. Відчуваючи все це одразу, а надто тягар пережитих нервів, комісар дужо і вправно входив у свою коханку, відчуваючи, що от-от настане таке довгождане полегшення. Вона вже корчилась у солодких конвульсіях, а йому залишалася якась мить.

Несподівано з-за ширми почувся голос професора:

— Комісаре, він тут.

— Хто? — не зупиняючись, запитав той.

— Камінський. Ви забули?

Вістович закричав. Крик був схожий на ревіння тигра і означав тільки одне: йому полегшало, і той маніяк уже не був найголовнішим. Він схилився до своєї коханки і ніжно поцілував їй спину.

— Мені пора, — пошепки сказав він їй і швидко вдягнувся.

— Гарно провели час? — єхидно запитав професор.

— Ніхто вам не заважав провести свій так само, — відрубав комісар.

— Як на мене, краще кальян...

— Камінський вас упізнав?

— Ні, він в іншому залі.

— Ходімо.