Розділ «Ордер на любов Роман»

І зачинила важку дубову хвіртку, накинула гак у пробоєць і понесла своє пишне тіло до панського будинку.

Тарас вийшов на шлях, що вів до слободи і, йдучи, думав, чого це його нагально кличе пан полковник слобідський? Не інакше, як осавул уже наскаржився на свого табунника, будуть гуртом умовляти, аби відступився від Оксани, а полковник ще й пристрашить вигнанням з паланки у світ за очі.

Попрямував навпрошки через липову пущу. В липняку, хоч літо вже й спливало, усе ще пахтіло медом, гули дикі бджоли. То там, то тут никали бортники й викурювали з дупел бджіл, виламуючи стільники з медом. І від того в липняку ще дужче пахтіло медом, і дух був таким хмільним і п'янким, що голова млосно крутилася і в горлі гірчило.

Вийшовши з липняка з легким хмелем в голові й першинкою в горлі, Тарас попростував галявою, затим спустився стежкою в яр, що тягнувся в бік річки. Задумавшись про свою долю, хлопець не зчувся, як на нього біля куща глоду накинули мішок… Збивши з ніг, почали, хекаючи, в'язати.

Отямившись, Тарас заборсався в мішку та вже було пізно. Хотів було закричати, але хтось п'ятірнею затис йому через мішковину рота. Три пари дужих рук підняли його і понесли яром… Тарас чув, як вони надсадно хекали, наступаючи один одному на п'яти і крізь зуби лаялись.

Потім хтось захрипів: «Сюди… Покваптесь, аби лиха година не принесла свідків… Думав, як не солом'яний так і не згорить… Воно й не згорить, але… хі-хі… потоне…»

Тарас упізнав по голосу підосавула Вихреста. Так ось чому він на нього бликав, погрожував… І з полковником вигадав, аби заманити в яр свою жертву…

«Не згорить, так булькне, – знову озвався той голос. – В'яжіть йому каміння до ніг! Та швидше, сукині діти!..»

І Тарас через ряднину мішка відчув шелест очерету і плескіт Кальміусу, що в тому місці біля яру мав глибокі вирви, та чорториї…

Частина друга

Пугач – птиця нічна

Було ополудень. Осавул Пишногубий та паланковий писар Дмитро Чуб, розімлілі від спеки, сиділи в хаті-канцелярії й по списках звіряли, хто з посполитих та зимівчан паланки ще не сплатив податку до військової скарбниці. У канцелярію, нагнувши голову, аби не набити ґулю об низький одвірок, зайшов підосавул Вихрест, по-змовницькому зиркнув на осавула, а той до писаря:

– Гаразд, Митре. Зі списком ми впоралися, а тепер іди та обходь боржників, хай не відмагаються, а сплачують, як і положено.

Писар зітхнувши – спека ж яка! – вийшов.

– Що там? – Савка до Вихреста. – Як наше діло?

– Тягніть вівцю, пане осавуле, – Вихрест блиснув зубами й перейшов на змовницький шепіт. – І миша не писнула. Мішок на голову і…

– Що – «і»? – насторожився Савка.

– У Кальміус, – ошкірився підосавул. – А то б куди ще? Не під вінець же!

– У мішку… в Кальміус? – усе ще не міг второпати Савка.

– Атож, – шкірив зуби Вихрест і його маленьке, чорне й неголене личко так і випромінювало задоволення. – Та ви не турбуйтеся, пане осавуло, мої люде надійні. Словом не прохопляться.