Розділ «Ордер на любов Роман»

– Прийду! – не дивлячись на Вихреста, буркнув Тарас.

Постояв посеред двору, біля челядницької, випив квасу, що його подала йому жаліслива ключниця, і рушив було до хвіртки. Соломія зашелестіла спідницею поруч.

– Змирися, парубче, і долі своїй покорися, – випроваджуючи його за хвіртку голосно – аби челядь чула, казала. – Не доводь пана осавула до гріха! Він у нас добрий, але й доброта має свої межі. Як і терпець. Що вдієш, Оксана не твоя суджена. Не судилося вам, хоч і кохаєтесь. Та й кажуть же люде: не з кожного стрічання чекай вінчання. Як у пісні співається:

Не всі тії вінч аються,

Що весною розвиваються,

Не всі тії вінчаються,

Що любляться та кохаються…

– Гарна ваша пісенька, тіточко Соломіє, – зітхнув парубок. – Тільки я її і без вас знаю.

Половина садів цвіте,

Друга обсипається.

Половина людей вінчається,

А другая розлучається…

– От і добре, що ти сю пісню знаєш, – аж пораділа ключниця. – Не треба мені довго тебе і вмовляти. Не нами це заведено, не нам його й кінчати.

– Ви, тітко, співайте, як хочете, як знаєте, а я від свого не відступлюся!

– Та воно, як той казав, і такечки, – озирнувшись, Соломія вже за хвірткою шепнула: – Знаю, любить тебе Оксана, молода наша осавулівна, та пан осавул на тебе чортом дихає. І не поганий він, а бач…

– Хочу вас попрохати, тіточко Соломіє, бо за тим донцем забув і домовитись з Оксаною. Тож передайте їй…

– Що ти, парубче, що ти! – замахала ключниця повними, засмаглими руками. – І не проси, бо не передам.

Пан осавул мене зі світу зживе, як дізнається… – Озирнувшись, шепнула: – А куди Оксані вийти?

– До млина, як стемніє…

– Що ти, що ти! Таке вигадав! Іди собі геть, покіль здоровий та цілий! – шепотом: – Передам. Але ти мене не бачив, а я тебе.