Розділ «Де батько твій, Адаме?»

Уїльям Індж

Зубна паста закінчилася вельми невчасно.

Вичавивши з тюбика «Blend-a-med» жалюгідні залишки, Кирило завзято орудував щіткою. Давалася взнаки напруга, яка не випускала зі своїх лап з минулого четверга. Ясна на місці тих двох зубів, що випали, трохи кровили. Треба сходити до стоматолога. Треба. Але пізніше. Він лукавив, знаючи: це «пізніше» тягтиметься до останнього. Завжди боявся болю, вторгнення в святиню тіла. Не по-чоловічому? Справжній мачо запросто відгризне собі кісточку, лише б не здатися боягузом? А ми і з кісточкою... Так, тепер поголитися. Хочеш бути красенем? — запросто.

Мачо — вони до того ж голяться рідко. Із щетиною ходять.

Голуби-сизарі.

Сьогодні Ванда повернеться з тест-центру. Після розлуки — додому. Після величезної, жахливої, неймовірної розлуки в цілу вічність: п’ять днів. Коли сам виїздиш у тижневе відрядження, збираючи матеріал або бажаючи увірвати ексклюзив-інтерв’ю, не відчуваєш нічого особливого. Знаєш, що дружина удома, що вона чекає... Є велика різниця: коли чекають тебе, і коли чекаєш ти. Дуже велика. Покидаючи дім, ти рухаєшся, купуєш квитки, їси зварені круто яйця, посипаючи їх сіллю, говориш з попутниками про дурниці, губиш узяті в дорогу пантофлі, зустрічаєшся з людьми, повертаєшся, нарешті. Потік життя не уривається, створюючи ілюзію незмінності. Зате відсутність улюбленої людини, хай коротка... Чекаєш, чекаєш, чекаєш, утопаючи в бездіяльності — що б ти не робив при цьому, бездіяльність невідворотна, як похмілля після тижневого запою! — у повній упевненості, що повернеться хтось інший, підмінок, воскова лялька з очима-гудзиками, і ніяким справам, ніякій горілці не вибити цього дивного й страшного відчуття. Ймовірно, якщо вірити розповідям приятелів, слід було влаштувати загул. Свято самотнього чоловіка. Навести баб, учинити дим коромислом і зараз спішно виносити на смітник порожні пляшки і пом’яті ліфчики, поцятковані зрадницькими відбитками пальців. Матюкаючись, спізнюючись у тест-центр і з жахом уявляючи майбутній скандал.

Кирило посміхнувся.

Страшне видовище: усмішка тоне в піні для гоління.

Скучив. І трохи страшно: побачити Ванду з «ментиком». Розумом усвідомлюєш, що все просто, буденно, що це схоже на дружину за кермом автомобіля — диво техніки, приємний подарунок прогресу. Чужих людей бачив добіса. Відразу й не зрозумієш: окуляри, слуховий апарат, обруч у волоссі, крупні, яскраві кліпси — або?.. Іноді під капелюхом ховають. Кожен розташовує «ментик» там, де йому подобається. Ніяких чіпів, електродів, імплантованих в скроню — лише б впритул до голови. Але це чужі, сторонні люди... чужі голови. Чому ми, ще більше ніж вторгнення в тіло, боїмося вторгнення в мозок?! У душу?! Хоча душа тут ні до чого. І «ми» ні до чого. Боязке «ми» — це мукання тринадцятивідсоткового загону сейфів і людей похилого віку, що бурчать з приводу будь-яких нововведень. Загін не помітить втрати бійця...

Бризки одеколону (Ванда в березні подарувала...) обпалили щоки. Годі думати про дурниці.

Час одягатися.

У дворі бігав ердельтер’єр Маргінал, для друзів Марчик або Маря. Кошлата цеглина морди випромінювала бурхливе задоволення від вигулу. Часом пес падав на спину, катаючись по траві, і треба було бути стовідсотковим песимістом, щоб не позаздрити «брату меншому». Кирило порадів теплій днині за компанію з Марчиком, раптом усвідомивши, що незважаючи на бурчання синоптиків, погода геть розбестила народ. Тепла, рясно сніжна зима. М’яке літо. Навіть звичні зливи в травні й на початку червня... Ванда називала їх «шампанським». Легкі, прозорі, іскристі. Піна на калюжах, і майже відразу: умите дощем сонце. У небесній канцелярії в людства вочевидь з’явився таємний протекціоніст.

— Маря, Маря... Ей, сардель-тер’єр! Ти це кинь! Лапами брудними...

Хазяїн пса, Семен Григорович, лежав під зношеним «фордом», часом брязкаючи інструментом. Іноді здавалося: на відміну від непосиди-Марчика, без чухання залізного пуза «форд» з місця не рушить.

— Здрастуйте! Як життя?

— ...Вирує! — глибокою луною спливло з-під днища. — Кирилище, ти?

— Ага!

— За Вандеїчкою? — сусід дуже смачно іменував дружину Кирила, викликаючи цілий ланцюг асоціацій, від Вандеї до різдвяної індички. — Почекай п’ять хвилин, я тебе підвезу. Бач, «форд» це... фордибачить.

— Спасибі, Семен Григорович! Я краще на таксі.

Кирило чудово знав: «п’ять хвилин» для сусіда — поняття відносне. Схопивши за карк розімлілого ерделя, він дивився, як Семен Григорович мало-помалу являє себе світові. Спершу ноги в стареньких джинсах, слідом — широкий пояс із заклепками, над яким нависав великий живіт любителя пива. Розстібнута до пупа сорочка-ковбойка, ланцюг з хрестом... Часу лишалося мало, але раптом дуже захотілося побачити сусіда повністю. Людину з «ментиком». Хай дешевим, внутрішньоміського радіусу дії. Якщо працюєш «дядечком на побігеньках», зводячи гору з горою і маючи навар від пасьянсу випадкових знайомств, який збирається з копіткою ретельністю, без «ментика» не проживеш. Іноді Кирило і сам користувався зв’язками Семена Григоровича: наприклад, в мерії.