Розділ без назви (6)

Площею здійнявся лемент. Жахливий зойк, миттєвий, ледве чутний, пройшовся хвилею — і зник. Усі почали опускати очі.

Один за одним. Поступово. Безгучно. Щойно людина дивилася, спливаючи благанням про милосердя — і ось погляд задуто, як свічку, він понурився, вгруз у землю — «коли ти так вирішив, отже, це справедливо».

«Коли ти так вирішив…»

«Коли ти так…»

Уся площа, величезна площа, сотні людей. Приречені погляди. Каптури, спущені на обличчя, похнюплені голови. Тиша.

— Як їх покарано? — спитав Ґай.

Чорна постать ледь хитнулася:

— Не з твоїм розумом братися до цього.

— Але ж я… маю…

— Не маєш.

— Саме я? Чому?

— Тому.

Ґай здригнувся. Холодне чорне громадище, зніміла з відчаю площа, умисно ущиплива відповідь…

Він повернувся до стовпа. Сів до його підніжжя; площа — долілиць. Усі погляди на землі… Земля ця вкрита зотлілими, згорнутими в рурочки долями.

— Я гадаю, вони покаялися, — прохрипів він. — Я прощаю їх.

Слова дорого вартували йому; коли вимовив — відчув одночасно і тягар, і полегшення…

Подивився на площу — і бачив ті самі похнюплені голови. Зігнуті спини. І тривала, тривала мовчанка…

Нічого не відбулося. Жодних змін.

— Мало сказати, — повільно озвався Щуролов. — Ти сказав… але не пробачив.

— Отже, в мене не вийде, — прошепотів Ґай. — Не святий я… аби…