Розділ «Тарас Антипович Помирана»

— Спи, Сава. Спи, танаб’є, — прошепотів Нельсон, лежачи на твердій тахті. З віконця пробивалися останні промені дня. Він натягнув на голову ковдру.

Нельсона розбуркав брат. Рідна кровинка. Дуболом із шестернею в голові. Йолоп і задирака.

— Вставай! Туто согока-вогона піймалась, — Гектор тримав за ногу общипану синю тушку і щиро шкірився всіма металевими зубами. Інша нога у тушки була перебита капканом.

— Ти так рано на Корито лазив? — позіхнув Нельсон.

— Та… не так уже й гано, — сховав очі Гектор.

Нельсон знав, що означає ця братова ніяковість — птичка була не їхня, взята з чужої ділянки — але волів не розвивати тему. Він виліз із підвалу водонапірної вежі, який служив йому за головне помешкання. Бетонними сходами вийшов на верхній рівень. Тут у виварці накопичувалась дощова вода, стікаючи з жолоба, виведеного крізь діру в даху. На дерев’яних бантинах біліла павутина; те, що дах і досі тримається без ремонту, скидалося на диво. Нельсон зачерпнув із виварки бідончиком і обережно спустився вниз.

Гектор уже розпалив буржуйку, напхану ламаними меблями. У вогні шипіли ніжки стільця, лак зміїною шкірою тріскав на них. Чорний димок лизав стелю, витікаючи в трубу пічки. Нельсон поставив бідончик на «горб» буржуйки і знову ліг подрімати.

Він отямивсь уже тоді, коли бульйонний запах залоскотав ніздрі. Гектор весело топтався навколо вареної птиці, сортував потрохи.

— Я був у Сави… — заговорив Нельсон. — Старий казав мені, що камінь-дерево можна запалить.

— Матйух, — відрізав Гектор.

— А ше казав, шо чорнуху тре’ видобувать — тоді з голоду не помрем.

— Як не з голоду, так од чогось дгугого… — байдуже відповів Гектор.

Він саме ділив грудинку ворони навпіл з допомогою заточеної викрутки. Нельсон любив свого молодшого брата за реалізм думки і зневагу до абстракцій. Їли мовчки, запиваючи відваром. Пташине серце, печінку й шию Нельсон хотів подарувати Божені. Гектор не заперечував. Те, що далося завиграшки, він умів так само легко відпускати.

Нельсон вибрався зі свого підвалу опівдні, коли вщух дощ. Вулицею текли потічки, брунатне місиво грало під ногами. До Корита ще треба було топтати добрячих півкілометра. Він перескочив через повалений бетонний стовп, порівнявся з руїнами складу і помітив під пощербленою стіною тонку постать. Майя. Вона зробила йому помах рукою, дивлячись ніби кудись повз Нельсона.

— На Корито? — запитала з удаваною байдужістю.

— Ілуха. А ти йдеш? — підтримав розмову Нельсон.

— Я ніколи не ходжу, хіба не знаєш…

Нельсон підійшов поближче до неї. Майя відлипла від стіни. Невисока, з великими сірими очима, вона була вдягнута в завеликий робочий комбінезон із бретельками на голих плечах. На грудній кишені красувалася якась нашивка з зображенням лопати, що символізувала, вочевидь, ту таємничу земляну роботу, яку колись виконували в таких робах. На голові Майя мала червоний блайзер, повернутий козирком назад.

— Як ти ще жива? — подивувався Нельсон.

— Замшевий куртяк варю. Приходь, попробуєш.