Розділ «Тарас Антипович Помирана»

— Ой. І не ригаєш після нього?

— Та йухоп. Я уже й підошви хавала… — відчайдушно глянула Майя в очі Нельсону.

Помовчали. Він шукав приводу завершити цю нав’язливо-гастрономічну бесіду, але все не міг нічого придумати. Майя раптом обхопила шию Нельсона й заліпила його рот своїми губами. Він насилу відірвався від неї, відступив на два кроки.

— У тебе там з Божкою… все серйозно? — розчаровано запитала Майя.

— Тобі шо — робить нічого, дялбадзип?!

— А як я спіральки на голові посаджу — і зі мною так буде?

— Оно читать повчися спочатку, — не міг отямитись Нельсон.

— Та вмію я, вмію, ти, рабой чахлий, — скривилась Майя.

— То давай, — Нельсон кивнув на літери, колись давно виведені на облупленій стіні. Майя обернулась, примружила очі.

— ХОЛ… АД-ЗИП… — повільно і вдумливо прочитала вона.

— Ти ба, правильно. А знаєш, чого ми так читаєм і говорим? — екзаменував Нельсон далі.

— Бо Сава так навчив, — стенула Майя плечима.

— А чого він так навчив?

— Я шо, дожна все знать?! — розізлилась Майя.

— Того шо ми — автономіка! У нас своя особа шняга єсть на все, ілуха.

Не прощаючись, Нельсон поспішив до Корита. Чоботи грузли в набухлій твані і виривалися з неї з натужним звуком — «цвок-цвок». Розкисла земля тягнулася за ним, як непотрібна жінка в пошуках розради.

Гектор порпався в макулатурі. Над Коритом після грози розвиднилось і засиніло. Таке траплялося тут рідко й ненадовго. З висоти сміттєвого плато тепер було видно навколишні мертві пустирища. Божена гукнула Нельсона, і він почав вибиратися з нори, яку копав на її ділянці. Нельсон простягнув їй жовту м’ятну жуйку в розірваній упаковці — перший трофей занурення. Божена поклала жуйку на язик і задивилася на довкілля з байдужою лагідністю.

— Диви, як класно стало, — мовила вона до Нельсона.

Гігантським журавлем лежав перевернутий на околиці селища підйомний кран. З його допомогою раніше щось робили там, при залізниці. Але кран врешті втрапив у каналізаційний пролом, похитнувся і встромив свій «дзьоб» у щебінь.

Двоповерхові бараки Соцбуду роззявляли чорні пащі битих вікон. Нельсон подумав про те, що після смерті Сави там уже майже ніхто не живе — в цілому кварталі. У бараках великі розсохлі віконні рами, непрактичні в боротьбі зі сміттєвими завірюхами. Обігрівати тамтешні кімнати також проблематично. Те, що у минулих поколінь вважалося вигодами, тепер лише ускладнювало виживання. Нельсон укотре відчув, як стискається його світ, як він стає дедалі вужчим, тугішим, жорстокішим.