Розділ «Тарас Антипович Помирана»

— Іди до мене жить, — не втримався Нельсон.

— Іди ханакус, — не розгубилася Божена.

Вона сьорбала відвар із голубиних крил, машинально поглядаючи вгору — у вікно вагона, що було над головою. Сіре небо то розпухало від чаду, то розпадалося на клуби. Нудьга в очах Божени межувала з умиротворенням.

Опівдні десятки вихудлих, як мощі, людей тяглися на Корито. Обкладене зусібіч бетонними бортами, воно височіло над селищем, нагадуючи стадіон. Капрон сунув у голові колони. Він першим порівнявся зі щитом і задивився на нього своїм недобрим оком. На щиті колись був напис: «Полігон твердих побутових відходів № 209», проте фарба з літер давно облущилась, як спечена шкіра. Зненацька Капрон підхопив камінюку і жбурнув угору. Він почав бити по опорі щита клешнею, розхитуючи конструкцію. Усі остовпіло дивилися на нього, поки не здогадалися, в чому річ.

— Це ж клейонка, ти, бойобвод! — вигукнув Гектор.

За верхній кут щита зачепився порваний сміттєвий пакет. А Капрону здалося, що то голуб застряг у конструкції і безсило лупить крильми. Усі зареготали. Капрон же вперся своїм оком у Гектора, згадавши його підступне свердло. Гектор не витримав цього погляду — поспішив до естакади, що нею колись сміттєвози звозили на Корито свій мотлох і вивалювали його там. Тепер цим шляхом коритяни потрапляли на закинутий полігон.

Нельсон разом з іншими піднімався дорогою, що лежала на товстих опорах. Естакада переходила в смугу бетонних плит, прокладену поверх сміттєзвалища. Під товщею мотлоху і брухту, муміфікованих недоїдків і стлілого одягу був давній яр, про глибину якого ходили легенди.

Корито було єдиною розвагою і необхідністю, роботою і відпочинком, а головне — засобом виживання. Тут місцеві практикувались у збиральництві й полюванні, відчували себе спільнотою і ділилися новинами. Саме своє селище, прилегле до полігону, вони називали Коритним — усупереч справжній назві, яку вже мало хто пам’ятав.

Звідси, з висоти, Нельсон любив оглядати спорожнілі житлові райони — Депо, Гаражі, Соцбуд. Вони лежали як на долоні — бляшано-іржаві, діряво-шиферні, такі рідні. Навколо Корита їжачились лісосмуги з мертвими палями скам’янілих дерев. Одноманітний простір, обжитий чередою поколінь коритян.

Із північного боку до Корита впритул підступали блоки сортувальної станції, з’єднані коліями з основним залізничним полотном. Один із них — найбільший — мав великий оцинкований купол із пробоїнами від вибуху. Здавалося, що на даху розцвіли велетенські пуп’янки хижих рослин зі шпичаками на пелюстках. З іншого боку темніло штучне озеро для фільтрату, давно вже висохле.

Нельсон озирнувся, щоб відшукати поглядом далекий вагончик Божени, а потім зістрибнув із бетонної стежки у трясовину хламу вслід за іншими шукачами.

Їм із братом Гектором від матері дісталася ділянка Корита, розташована в глибині. Іти до неї доводилось довго, оскільки раз по раз ноги грузнули то в бетонній крихті, то в мотках ганчір’я. В останні роки на Кориті з’явилися небезпечні місця з сипучими воронками. Хто провалювався в них, на поверхню міг уже й не вибратися.

Напередодні вони розставили дротяні сильця на птахів. Нельсон уже уявляв, як він принесе Божені цілого літуна, і вони удвох розкошуватимуть до ранку. Гектор сунув попереду, часом опираючись і на руки, щоб ближче бачити всі елементи в калейдоскопі відходів.

Однак із кожним метром оглянутої ділянки надія танула. Сильця висли порожні й незаймані. У петлях лежали ті ж самі скельця і шматки фольги.

— На Когиті тепег — ялбадзип, — прогаркавив Гектор. Він випростався й почесав голову навколо шестерні, що стриміла у нього в черепі з дитинства — пам’ять про невдалу гру в квача. Усі тоді вважали, що виймати шестерню не можна — почнеться крововилив у мозок. Тому рану доктор Фрезе просто обробив стабілізатором для біомеханічних конструкцій — стандартна медична допомога для тутешнього люду.

— Голяк, ялбакус, — стоїчно погодився Нельсон. Він пам’ятав часи, коли на Кориті можна було знайти півпакета чипсів, попкорну, трохи крупи або протерміновану консерву. Знахідку з’їдали на місці, а якусь крихту лишали, щоб зробити їстівну приманку для птахів. Хоча пернаті й самі тоді полюбляли обсідати Корито — випорпуючи щось принадне. Тепер же вміст біоматеріалу на звалищі наближався до нуля. Ресурси Корита невблаганно танули, і птаство оминало його.

Нельсон потягнув за ручку розпороту жіночу сумочку. Дерматин на ній обліз, оголивши непривабливу текстуру матеріалу. Зате на одному боці вціліли стрази. Якусь хвильку він міркував, чи Божена оцінить такий подарунок. Але потім відкинув знахідку, визнавши її нінащо не придатною.

Вертаючись ні з чим, вони проходили повз ділянку Капрона і Дани. Ці двоє мали впійману галку. До того ж продовжували рити вглиб ділянки, сподіваючись на якісь нові відкриття. Вони робили хід униз крізь кілька пластів: під шаром сміття був прошарок землі, а під тим — знову відходи, перемежовані шаром глини. Із нори ящіркою вигулькнула Дана. Відкинувши штикову лопату, вона підняла над головою якийсь лискучий квадрат.

— Шобла, зацініть! — крикнула вона радісно. Дана притискала до грудей 10-дюймовий рідкокристалічний дисплей. Люди на навколишніх ділянках мовчки витріщались на її знахідку, міркуючи, як можна застосувати в побуті такий крихкий непотріб.

— Ханаврук, ти викопала калорійну пластмаску? — познущався Нельсон, волочачи ноги через купу череп’я.