Розділ «Тарас Антипович Помирана»

— Якби не Капрон, то когось би точно, рехан, розірвало. Він дорогу розміновував — того і без руки оставсь!

— Скажи іще, як рвонуло! — кип’ятився Капрон.

— Ага… — затнувся Нельсон.

— Шо «ага»?! Скажи: горіло ж усе чорним і оранжевим! — закричав Капрон.

— Чорним і оранжевим. Горіло день і ніч, — додав Нельсон, закотивши очі вгору.

— І око мені вийняло осколком! Шоб знали, дялб! — тріумфально підсумував Капрон.

Він відпустив Дану — так, наче щось липке струсив з руки, і Нельсон попід пахви витяг її з ремонтної ями. Дана застогнала й осіла на долівку, синяки на ногах наливалися кольором. Капрон виліз сам, гордо випростався, похитуючись. І тоді ззаду на нього накинувся Веня з двома іншими лахмітниками. Капрона повалили долілиць, притиснувши зверху рабицею.

— Вихолонь, чорт кособокий! — топтався по Капроновій спині Веня.

Той уривчасто дихав, не виказуючи жодного опору, а потім кілька разів сьорбнув носом і заплакав. Нельсону відлягло: Капрон випустив пару, отже, далі буде легше.

— Бідний, — підповзла до лежачого Дана. — Ану пустіть його!

— Та подивися на себе, як олаб’є тобі розорав! Якби не ми… — Веня наступив черевиком на Капронів карк.

— Пусти його! Одвали, покусаю! — заголосила Дана, ще не втерши кров на своєму лиці. Нельсон уже не міг це бачити, хоча було йому й не вперше. Він здогадувався, що на вмінні жінки в усьому виправдовувати свого чоловіка може триматися їхнє співжиття, але таке блискавичне перетворення з жертви на захисницю свого кривдника вдавалося тільки Дані. Нельсон вийшов з гаража з важкою головою.

— Шо там? — запитав хтось надворі.

— Ханадзип, — абстрактно промимрив Нельсон.

Капрон був не єдиним, хто від нудьги життя при Кориті вигадував собі фальшиву біографію з героїчними колізіями. Відгомін давніх подій, про які ніхто допевна нічого не знав, спокушав багатьох. Війни, про яку так часто згадували, жоден не бачив, але це не заважало багатьом коритянам час від часу тішити себе «спогадами» про неї. Капрон же через свою впертість так увірував у власну байку, що кидався її захищати навіть від жінки, яка знала його, як облупленого.

Вечоріло. Гектор розвалився на купі виритої землі й дрімав. Нельсона завжди дратувала ця його здатність засинати в різних непридатних для того місцях.

— Шо розлігся! — крикнув Нельсон.

— Ти ж сказав до тгуби копать.

— Ну.

— Так я вже, — розплющив одне око Гектор.