Розділ «Тарас Антипович Помирана»

— Шо то ви гаду дали? Яку-таку «кладь» за той модний прибамбас? — не вгавала Тузиха.

— Не твоє діло, ханаврук, — відказав Нельсон.

А тим часом у нього зародилась надія, що тепер Божена вже не сприйматиме свою втрату так трагічно. Серед коритян, «відремонтованих» доктором Фрезе, справді ніхто не мав кінцівок, зрощених з амортизатором. Якщо вже на Боженин «прогрес» ішли дивитися аж із віддалених трущоб, то ця метаморфоза чогось та була варта. Скоро жіноча частина спільноти запалає заздрістю до Божени, думав Нельсон. Неважко було уявити, як казитиметься Дана, що віддавна веде уявну конкуренцію з Боженою, дарма що та не помічає цього змагання. Єдине, чого Нельсон не розумів — навіщо все це самому Фрезе і звідкіля така щедрість на операційні матеріали? Адже доктору за роботу вони так нічого й не заплатили.

Серед ночі Нельсон прокинувся поруч із Боженою. Спала вона неспокійно, вчепившись одною рукою в зім’яту ватяну подушку, а іншу поклавши йому на груди. Над ними, у квадраті вікна, плавали зорі. Щось тягуче й невимовне пульсувало в серці Нельсона. Вмить сирітську відлученість від світу змінило чуття якогось абсолютного зв’язку всього з усім. І його участь у роботі космічних тіл уявилася такою ж незаперечною, як і здатність пересувати земні предмети. Нельсон подумав про невипадковість свого існування, і прямим доказом цієї невипадковості йому здалося те, що він зараз є саме тут, де йому і слід бути.

— Толково живу, ілуха, — сказав собі Нельсон.

— Ти хто? — прошепотіла Божена крізь сон.

Буря вкрила ангар шаром непотребу, грайливий вітерець смикав його дах за «чуприну» з шиферу. Нельсон переступив поріг ангару якось сторожко і невпевнено. Так первісні люди остерігалися незнайомих печер і їхніх мешканців. Нерозважливий Гектор із пониженим інстинктом самозбереження був авангардом цієї експедиції. Він уже встиг дослідити, що в одному кутку лежали штабелями шини і металеві диски для коліс. В іншому — валялися поїдені корозією каністри. Ключі для гайок різного розміру зберігалися в ящиках. Переважно ж тут громадився різноманітний інвентар і брухт невідомого призначення. Долівка була всіяна покрученими цвяхами, шайбами й болтами.

Під ногами у Гектора хруснуло скло. Така кількість недослідженої матерії викликала у Нельсона відчуття, близьке до натхнення, але давній страх усе псував. Із рами високого склепіння ангару зірвався кажан і пролопотів у Нельсона над головою — аж він перелякано присів.

— Торванабой! Нічого не бери, поки я не скажу, — крикнув братові, що допитливо роздивлявся вміст цієї гігантської споруди.

— Туто шняга якась, — відгукнувся Гектор.

Перед ним була брила висотою метрів зо три, накрита брезентом. Гектор потягнув за край матерії, пропахлої мастилами. Нельсон підійшов поближче. Крізь пил і сутінь на нього глянуло блідо-сіре «око» машини, і спогад обпік його, як кислота. Вони з Капроном лазили тут іще малими. Щойно побачивши цей старий бульдозер, Капрон забігав навколо нього, вдерся в кабіну й почав навмання смикати важелі. Ледь помітно машина зрушила з місця, з’їжджаючи з ремонтного помосту. Нельсон з переляку закричав. Бульдозер посунувся під власною вагою дещо швидше. Аж тоді Капрон вискочив із кабіни, але приземлився ногами на гусінь, що оберталась і вищала. Він завалився на землю, як підкошений, а звестися не зміг — його рука втрапила між гусеничною стрічкою й опорним катком.

Нельсон накрив машину брезентом. Він волів би загнати моторош цих спогадів кудись углиб, у свій внутрішній схрон для безрадісного досвіду.

— Лопати шукай і валим. Воняє тут! — гарикнув на Гектора.

Нельсон визирнув із вікна Савиної кімнати. Небесна ртуть відкочувалася за обрій, лишаючи по собі сиве перисте клоччя. Останні краплі зливи бились об землю. Ґрунт спрагло всотував воду.

— Вставай, холопут, — штовхнув він Гектора, що сонно сопів у гамаку.

Гектор перевернувся на бік, почухав голову, торкнув свій металевий «ірокез», наче вмикач живлення. В останні дні він жив у Савиній квартирі, сторожуючи коптильню, облаштовану в сусідньому помешканні, а у свою спальню-коробку навіть не потикався.

Нельсон присів коло пічки, в якій жевріло камінь-дерево. Літо видалося похмурим, а тут, у кімнаті, було навіть занадто парко. Укотре оглядаючи Савині мальовидла, він зупинився поглядом на людській фігурці, і в нього зародився новий здогад.

— Тачку бегем? — спитав Гектор, позіхаючи.

— Йуханун. Тіки лопати і лом, — відказав Нельсон, не відриваючи очей від розписаної стіни.

Неподалік бовваніла щербата стіна теплопункту — цинковий дах зірвало вітром, у щілинах між цеглою темніла цвіль.