Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії

Погамував словесну глоту хмурий чоловік з напливом сивини на плечі, перехопленої ремінцем: «Чіт, громадо! А ти, пане, клади ще круг вина, бо бесіда буце тривкою. Куци нам поспішати - Божа неділька надворі».

«Знаю, та знайте й ви, що «похмільних понеділків» у цеховиків не буде. Робочий час - роботі. Робиш - тобі платять, ганьбиш роботу і громаду - ти платиш громаді. Це називається «штраф». А розпити боченя доброго вина для доброго почину справді не гріх».

Так я збив ремісників у цехи. Гуртувалися вони довкола двох-трьох майстрів. Кожен цех мав свою печатку і знак, аби за цим тавром вгадувати роботу, аби честі додержуватися. Жига вирізьбив залізарям ключ і молот, зброярам - схрещені пістолі, ковалям - кліщі й підкову, столярам - струг і циркуль, сідлярам - сідло, кушнірам -шкіру і два хвости, шевцям - чобіт... Крім того, цехи мали свою скриньку, прапор і дощечку-цехівку. У скриньці хоронили документи, легітимації майстрів і учнів, ухвали зборів, а також цінності й гроші. Замикалася скринька на три ключі. Прапор із вишитим покровителем ремесла (у дереводілів - святий Йосип, у ковалів - святий Флоріан, у чинбарів і чоботарів - святий Георгій) зберігався в церкві. А цехова табличка служила для того, аби, з рук у руки передаючи її, сповіщати нею про зібрання, бо читати майже ніхто не вмів.

Зібрання, що скликалися на великі празники, вибирали цехову управу зі «знатних і розумних», звіряли поточний звіт, розглядали випадки найму чи звільнення, провадили іспити майстровитості. Цехмістера вибирали не менш як із трьох найдостойніших. Новий посадовець складав присягу.

Виголошував її привселюдно: «Буду старатися на користь всього благородного цеху, не буду зрушувати цехових правил, а навпаки - всіма силами їх кріпити й оберігати. Порушників цехового закону буду судити по правді і совісті, не озираючись на родинні узи, побратимство, сусідство чи сповідання віри. Буду судити правдиво багатих і бідних, простих і високопоставлених, щасливих і нещасливих...»

Майстер-батько мав слідкувати за тим, аби майстри надмірно не утискували підмайстрів, а ті зі свого боку сумлінно сповняли обов’язки перед майстрами. І щоб учні не били байдики, набиралися хисту. Присягу для цехів мені поміг виписати Божий Симко. Кожне зібрання громади закінчувалося молитвою і нагадуванням, що все, про що тут ішлося, є цеховою таємницею.

Правою рукою цехмістера був молодший майстер, він стежив за порядком, за дотриманням чеснот, за зберіганням матеріалу й майстершику, переймався організацією гостин і похоронів цеховиків і їх родин. З наймолодших майстрів обирався майстер-служник. Він слідкував за торговицею, перевіряв добротність товару, вилучав ущербний. На нього також покладалося скликання зборів, відвідування хворих, спомогатим, що терплять нестатки, сиротам. Нате в цеховій скриньці була окрема шухлядка, куди збиралися внески і штрафи.

Чудові рукомесники заснували тоді перші цехи -Палінчак, Мицяк, Галушка, Струк, Комар, Семак, Ципак... Моя гордість, моя підпора. Вони відбирали й готували собі поплічників. Але щоб дістати ймення майстра, треба пройти триступеневу підготовку, скласти три публічні іспити, виробивши наостанок диво-виріб, який підносився в дар міському голові. В учнівство брали тямковитих дітваків з дванадцяти років. А до того вони бігали послужниками.

Зараховували в науку після схвалення цехової управи і закладної від батьків. Доти учнів брали тільки із законнонароджених дітей. Я цю практику зламав і сам ставав поручителем за сиріт, вносив закладну плату. Це було свого роду застереженням, яке захищало майстра від особистих витрат на недбалого вихованця. «Нащо вам, пане Овферію, ці байстрюки? - питали мене поважні майстри. - Чи цех ніяк не обійдеться без тої обузи?» - «Якщо так, то обходьтеся й без мене, бо я теж байстрюк».

Навчалися ремеслу чотири роки, дітваки стояли на повному утриманні цеху. За научування віддячувалися майстрові домашніми роботами й послугами. Крім того, учні прибирали робітню й двір, чистили інструмент, порали город і сад, якщо такі були при цеху. По двох роках учнівства хлопець мав подати на випробу свою самостійну роботу. «Знатні й розумні» зацінювали її і присуджували, чи варт учень подальшого перебуття в цеху. Ще через два роки держав він головний іспит на підмайстра. Якщо вдало, то влаштовував ситний товариський почастунок і вибирав -чи залишиться в цьому цеху, чи перейде до- іншого, чи пуститься в мандрівні ремісники.

Підмайстер мав слухати цехову старшину, бути стриманим і провадити добропорядний спосіб життя. На вулиці не смів їсти, пити й сікатися до молодиць. За непослух, пиятику, бійку, лайку, наклеп, за неохайне вбрання і невідвідання церкви підмайстри каралися штрафом від півтижневої до піврічної платні. За крадіж і перелюб ще й різок діставали. Пригадується, котрийсь назвав церкву «свинячим хлівом», то сплатив покуту в один флорин і був підданий тілесній екзекуції в 12 ударів палицями.

Наші цехи ставали для недолітків не лише добутком свого хліба, а й твердою виховою. З безрідних, упосліджених сиротюків робили тут людей, ставили їх на ноги. Я наполіг, щоб, крім діла, учились вони й грамоті. Бо грамотний майстер -трирукий майстер. Коли ми починали, в декотрих цехах не було письменного чоловіка, хрестиками й вузликами позначали свої рахунки. За два-три роки це становище переломилося і відпала потреба наймати писаря. А в статути була закладена вимога ще й другого іспиту для підмайстра - на письмо, читання і рахунок. Для цього я запровадив недільну школу, що починалася по службі Божій.

Були й такі, що, вивчившись і відбувши п’ятирічний термін роботи, багли свободи. їх не здержували. Я їх розумів. Кожен має самотугом «проїсти» свою дорогу в житті. Такому давали в торбу книжку мандрівного цехового підмайстра. У ній мали класти відмітки власті, де зупинявся ремісник, цехмістери і майстри, які брали його на роботу. На відпусті мандрівець працював щонайменше три роки і вертався в свій цех, де мав право держати іспит на майстра. Ходили наші хлопаки Мадярщиною, Чехією, Галичиною, Трансільванією, доходили й до німецьких фабрик. Зазвичай саме з цих, обтесаних переходами й доучених чужиною, виходили найсправніші цеховики. Я знав це і всяко підохочував відлучення. Бо так доходили сюди нові віяння і нові засоби, так відкривався нам світ і ми відкривалися світові.

«Вони ні на що не вдатні, - казали про нас, русинів, чужинські пани. - Хіба що пасти овець, рубати ліс і порати картопляну нивку. Вони занехаяні й затуркані». Люди примирливо це приймали, підшіптуючи собі в пазуху: «Не ми такі, світ такий». Я хотів зломити позір і тих, і других. І дещо мені вдавалося.

Мудрі кажуть, що чоловік є те, за кого себе має. Я б ще додав: скільки має в собі свободи. Оце головний хребет людської істоти, головна наповненість, важніша за силу, багатство й щастя. В каменоломнях єгипетської Таби я не раз слідкував за тим, як гад нападав на здобич. Він сміло хапав звірину чи птицю, що здавалися більшими за його писок. Але помалу-помалу затягував їх і ковтав. Так і чоловік: скільки свободи він важиться заковтнути, стільки

й матиме її, а з нею - добробут, повагу і вдоволення життям. Все від нашої нутряної волі, від сили жадання, від потреби вибирати й домагатися свого. Наскільки народ в собі це осмислив і виховав, настільки він і панує в цьому світі. В мого народу, на жаль, мало волі, більше пристосування до знегод і смиренності в неволі.

Тим, хто нами править, і тим, хто їм помагає це робити, не потрібні люди вільні, розумні й багаті. Легше кориться нужденний, темний, пригноблений. Мої новації з цехами викликали на початках смішок, а далі й підлий спротив. Пустили з димом складування вовни, підрубали і зсунули в ріку миловарню, обікрали чоботарів, підпалили дві гостинниці, в одну ніч відрізали язики всім моїм коням. А жандармерія нічичирк. «Скупо даєш псам», - шепнув приятель з магістрату. - «Ліпше я буду годувати чотириногих псів», - одказав я і направду завів псарню, бо на цьому таки щось розумівся.

Тоді й прилипло до мене назвисько, пан Кутьо, Пес по-нашому. Я обходив двори і вівчарські стани й відбирав таких псів, що в голосі мали густоту, а в очах - злу розсудливість. Я добре за них платив. І вони того вартували. Коли вовчуга крадеться до отари, хитрі пси збиваються в гурму і кидаються в другий бік. Знають, що то лише кволий посланець, а вовча зграя пантрує в засідці. На двоногих зловмисників у псів інший викрут. До цехів були приставлені сторожові собаки, люди ночами пантрували чергою. Підмогли й братове-зброярі. Де в упадку кревне суспільне добро, там стає грудьми ціла громада. А це сила. Наша відкрита сила долала силу злодійську.

Люди мінялися, росли духом. Повелася боротьба з «партачами», позацеховими ремісниками, що торгували поробками на базарах. Вони гнули ціну, підсовуючи гірший товар. Я наполіг, аби їх штрафували, половина йшла в цехову скарбницю, а половина - в міську. Так було заборонено

продавати в Мукачеві «волосаті», необроблені постоли і не побілені гуні, а на весь крам встановлено тверді ціни. Ремісникам не вільно було ганити чужу виробу, закликати покупців з вулиці і витісняти сусідів з громадської лавки. Тих, хто з якогось причинку, не міг працювати в артілі, приєднували до цеху документально й давали надомну роботу. Та їм і самим на відрубному хлібі було важко. Я скупив ліпші глиновища в Новому Селі та Іванівцях, брав гуртом матеріали, мав свій діловий ліс на корені, запустив плавильну і ливарну печі. Тож за дешевим сирцем із поклоном ішли до мене.