Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії

З дня роботи під рукою криничара я перейшов на його стіл і платню, що була не меншою, як на псарні. Коли сонце зависало над липою, єдиним у дворі деревом, я спускався до брами за полуденком. Брав із собою і Паленого, аби напоїти чистою водою, аби вщипнути щось і для нього з Соломчиної смакоти. Совісно було брати від дівки харчі голіруч. {«Коли щось береш, давай щось і сам», - пам ’ятав я Симкову настанову.) Першого разу нарвав для неї липового цвіту. Тут він не такий, як у долині, - шелеснатий, з медвяними бумбульками, як горішини. Казали, що саджанець привезений сюди аж із Задунав’я.

Другого разу витяг із-за пазухи зайченя, Палений винюхав нору. Як вона тоді пищала з радості! Або нанизав на соломинку ягід і зав’язав, як засилюють рибарі кукан. Подав їй, а вона потягнулася ротом, зривала кожну ягідку зубами і мружила соромливі й водночас напасливі очі. Ніколи не забуду тої мішанки запахів - роздушених суниць і насонценої соломи, що точилися від волосся. Сік стікав її губами в ямку на підборідді, Юлка збирала його пальчиком і облизувала. Я так зачуцувано позирав, що вона простягла палець, змочений соком, і мені. Та я відсахнувся. Мені враз затверділи руки, ноги й живіт, і я боявся, що вона це помітить.

«Це не з твоєї голови насипалося?» - задирався я, показуючи на віхтики вівсяної соломи на дорозі.

«А це не ти стратив голову?» - передражнювала вона мене, витягуючи з кошика головку капусти.

Я направду губив голову. І ніяка капуста не могла тут зарадити. Я падав у якусь тривожно-принадливу яму- і ніяка солома не могла порятувати.

«Юлька-шпулька... Юлина-Соломина», -пересміювався вголос.

«Ферко-цурко... Ферко-дурко».

Що я міг заперечити? І те й друге було правдою.

«Чекай, повім твоєму батькові, що знову без сідла носишся. Натреш мозолі на одному місці».

«А ти - на язиці. Мені сідло ні до чого... Хочеш щось увидіти?»

«Овва, ба що я такого не видів?»

«То позирай!» - правицею обхопила коня за шию, а лівою ущипнула за вухо - і кобила стала свічкою, ще й тричі обернулася на задніх ногах. Дівча війнулося в повітрі білим серпанком. Вони розумілися з кобилою, як два персти на руці.

«Як її кличеш?» - запитав я, коли Юлка зіскочила на землю.

«Моца. Чуцне ймено, правда?»

«Чому чуцне. Я теж по-писаному Овферій. Файне ім’я, сказав один муцрий чоловік, треба заслужити, як честь».

«Няньо знайшов мадярові воду на винничній горі. Той з подяки дав йому лоша. Панія шкодувала, казала, що буце за кобилкою банувати, як за дитиною. Нянько розрадив її, що я буду на ній молоко їм возити. І назвав кобилу іменем панії

- Моца. Та, як дочулася, розсердилася і вже не хотіла видіти ні коня, ні молока». - Юлка, сміючись, побігла в долину, а Моца вірно затрюхикала слідом.

«Агов, Соломко! - загойкав я, аби хоч на хвилю затримати її. - А ми теж танці знаємо». - Протяжний посвист

- і мій Палений закрутився колесом, намагаючись ухопити свій хвіст. Виляски долонь - і пес заплигав на двох задніх, як циганський ведмідь. Такий же грубий і кудлатий.

Як вона заливисто сміялася! Ніби сотня птиць лящала в кущах. Навіть кобила шкірилася й пирхала від задоволення.