Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії

«Віднесеш няньові перекуску до замкового кадоба?»

Я некліпно дивився на її лице, шию, груди. Сліпила білизна зубів, сорочки, намиста.

«Агов, ти не на ті книші позираєш!» - засміялася так дзвінко, що аж кобила здригнулася.

«Я донесу, не бійся», - прочумався я.

«Що б я мала боятися калічки! Зате й даю тобі вузлик, бо хворими руками не розв’яжеш».

«Виджу, дівко, в тебе рот повний вітру».

«А в тебе під шапкою дурний камінь», - вдарила білими литками коня - і лише китиці черлені завіялися над гривою. А -я стояв із тайстриною і спізніло розчовпував сказане. Бувають хвилини, коли одразу міняється значення слів. Будь-яке звичайне слово промовляє про любов. Я поблагословив цей день і попрямував до фортечних воріт.

їх мені відчинив мрець. На возовій дошці лежало тіло в пошматованому скривавленому сіряку - один з учорашніх «збуїв». Перед воротами його поклали на землю, давши востаннє попрощатися з наземною обителлю. Я був ударений побаченим. Візник, сумноокий старий русин, скрушно мовив: «Скільки дуру вроджують людські голови».

«А чиїсь руки це довершують, - гірко подумав я, - Ліпше б їм бути вічно опухлими чи всохлими».

Копач Петро спочивав під липою. Клапаті його брови і торчкуваті вуса були притрушені порохом. Ціла піщана купа лежала обіч, видобута з глибини. Я розповів йому, як близькому, про свої гризоти.

«Направду мерзке діло - цькувати людей. Та не будеш же ти через це нівечити себе, бо й сам загуцеш. Треба тобі, хлопе, прибиватися до якогось благого ремества. Хоча б до криничного. Мою роботу тут сам комендант опікує. Криниця нечищена бозна-скільки часу, але не це головне. Я не можу тобі відкрити одну тайну, бо й сам ще не все знаю. Мене через те й домів не пускають, доки не звершу загадане. Для цього пани на всяку спомогу йдуть. От і зважуся попросити собі тебе в поміч. Ти, бачу, уноша покладливий і жилавий, може, й прилюбиш криничарське діло».

Петро, як із рівнею, поділився зі мною гостинцями. Я прийняв з його рук білий маківник, як святу дору. Боявся вкусити, дихав ним, тулив губи до рум’яної плетінки, яку ліпили її руки.

Дворищем снували гонведи, прислуга і купці, що мали легітимацію на завіз ідла і питва. Я підняв очі поверх їх голів і увидів велику сиву птицю в клітці. Аж здригнувся з несподіванки. Таки то був чоловік, що стояв за широким загратованим вікном і дивився в небо, як і належить людині-птиці. Я впізнав його одразу - гордовитого старого каторжанина, котрий учора не обізвався до коменданта. Тепер він уважно зорив за птицями, що цівікали в пагіллі липи, під якою ми трапезували. Я цоркнув камінцем об відро

- голова за решіткою хитнулася, і взір приземлився. Мене ніби злили водою. Та моя непоказна парсуна нічим його не привабила, і очі знову вернулися до птиць. Я примірився: до його підвіконня були добрі два людські зрости, і якби дотягнутися палицею...

«А що, - обернувся я до Петра, котрий подрімував у затінні, - якби я передав свій книш тому челяднику?»

«Ти м’який не лише серцем, а й розумом, - гиркнув той.

- За таку милість і сам загримиш до ями. Тоді не ти, а тебе цькувати будуть псами».

«Хто він?» - запитав я.

«Всяке торочать. Одні кажуть, що вельможний граф. Другі - що високовчений. А хтось його має за літерата, бо безнастанно щось пише».

«Пише? Де?»