Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії

«Врозтіч! Врозтіч!» - загалайкали цсарі. Та «збуї» не одразу втямили, що від них хочуть. Лише тоді, як над їх головами засвистіли гарапники, вони ламанули долі ровом. Жалість висікало це видовище. Вони плуталися в бур’янах, набігали однин на одного й заточувались, натужно спиналися й трюхикали далі. То були не люди, а живі снопи, їх міг повалити повів вітерця. Я боявся озирнутися на пана Лойка. Виляск його батіжка по халяві ледве не розколов мені голову. Я пустив псів, пустив з ними своє здавлене серце.

«Збуї» впали з першого їх наскоку, заворушилися на землі, як великі сірі черваки, а пси терзали їх, скубли на пір’я. Ці вже не встануть ніколи, розумів я. Підгадав хвильку і в гуртовому замішанні скочив за шипшиновий кущ. Із тої криївки подав короткий, але пронизливий свист. Пси його знали, бо добре знали мене, а я знав їх.

Першим відсахнувся Палений, замотав патлами, розтрясуючи навсібіч злу слину. Пси неохоче відходили від понівечених «збуїв», хоча двох-трьох Паленому довелося напоумити іклом. Криваві живі сувої стогнали в потолоченій траві. Почувся другий виляск пана Лойка: «В’язати псів! Показіївінець!» Хоча він, чув я шкірою, не був задоволений гоном, що закінчився швидкома й не картинно. До мене пікер підступив, коли я вже приторочив собак до залізних карік.

«Що повіш?» - запитав хмуро.

«Не по мені ці лови, пане. Ліпше б на їх місці був я».

«Прикуси язика і знай своє місце, невдячний холопе! Пожалів відступників, що повстали проти корони... Навіть пси погидували запустити в них зуби. Гниль темнична! Не шкодуй їх, вони матимуть на вечерю подвійну порцію варива. А ми завтра матимемо свіжину, прийде свіжа ватага. Ладися на правдешні лови».

' «Завтра.. .завтра... завтра», - шуміло мені в скронях цілу дорогу до псарні.

На моє щастя, дідо-зелейник ще завгурявся в сторожа біля корчаги вина. Я загадав йому з порога: «Зробіть щось, аби завтра я не годен був до служби». Старий мовчки відпив з кухлика, круто посолив решту вина, вкинув щопту сажі з комина. Тоді відщепив акацієву колючку і, змочивши її в трунок, тричі глибоко вколов мене в здорове плече. Відтак тим вином розтер наколи: «До рана напухне, як колода, а до завтрього вечора розпухне».

Я розірвав зубами пояс і простягнув Земкові флорин. Він глянув на мене тим оком, що на шолудивого пса: «Кого спокушаєш, неборе. Часом я ще можу взяти гріш за лічення, але щоб за калічення... Господь цього не зрозуміє».

Так був убережений заповітний Мордків флорин. Я випив з дідами вина, аби забути ганьбу причетності до недавнього трапунку. Та чи є десь на світі таке вино, яке б змивало нашу розворушену пам’ять?!

Вранці рука моя висла надутим ціпом. Із собачого ошийника зробили перев’язь на плече, і пан Лойко, скреготнувши зубами, дав мені на день полегшу - огляд і годівлю псів на вартівнях. Таких було дев’ять - п’ять на підступах до замку і чотири в самій фортеці. Я неспішно обходив їх, толкував з вартовими, відв’язував собак, давав їм накази, аби розігнали встояну кров. Пси дуріли, як діти, радо хапали з моїх рук корм.

Я знав, що роблю: кожним рухом, кожним словом я добував їх приручення. Пес не людина, він назавжди запам’ятає руки, які його відв’язують і годують, і голос, що це супроводив. Звідтоді розумний пес непомильно вгадуватиме, що ти від нього хочеш. То вже твій відданий слуга. А прив’язувати псів я давав вартівникам. За своє життя я ніколи нікого не прив’язав. Хіба що самого себе - до діла, до обов’язку, до рідного терену.

Коли бомкнуло на дзвіниці полудень, я ступив на шляшок, що загинався на замковий горб. І почув іззаду задиристе: «Гей!» Той голос долетів разом із запахом, і їх я, як той вірний пес, упізнав би з тисячі запахів і голосів. Обернувся так рвучко, що сіпнув напухлу руку. Її око це нараз ухопило: «Я рада, що днесь ти обутий, але яка пришта сталася з твоєю другою рукою? Бігме, це не я, видиш -кобила чинно упряжена...»

«Знаєш, - скривив я болісний смішок, - коло дурної голови й рукам немає супокою».

«Еге, як у тій співанці: «Які руки, такі ноги, така й голова Іванова...»

«Це про мене, хоч я й не Іван, а Ферко».

«А я пишуся Солома Юлина. А кличуся Юлка».

«Юлка, що найліпше пече в Мукачеві. Я куштував твій колач, зроду такого не їв».

«Йой, зараз носом небо проб’ю. А чи хочеш заробити маковий книш?»

«Та де не хочу».