Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії

Тоді я остерігся тої науки. Сили трощити людей я не шукав. А такої сили, яка б їм помагала, Лінь не знав.

...У заволоці вранішнього туману я вчув ногами дрижання. Воно було слабеньке - не кінний рій, не бричка, тупотіло щось легеньке. Я обернувся проти вітру, і нюх скоріше мені провістив, ніж очі: в запах молодої кобилки вплітався ще якийсь, заглушений вітром, бо й сам був зітканий ніби з вітру. Я згадав: із цим запахом приходить літня гроза, що нагло паде з Турянських верхів. Але ні лункі згуки довкола, ні сухий порох під ногами не віщували зараз бурі. Проте вона надлетіла, розсікла туман, здійняла гривки куряви. Я ледве встиг відсахнутися - дісталося лише плечу. А буря прошуміла, підхопивши мою обувку. І летіла б далі, якби постоли не зачепилися за корч. Цупка шнурівка не враз урвалася, конячину обернуло і з неї впало щось м’яке й біле, як сніп. І йойкнуло. Я кинувся туди і в розвидні узрів розмаяне дівча, що навколішках розглядало мої постоли. Гостро блиснули спідлоба очі.

«То це твої?» - пробився через замішання голос.

«А чиї ж, - відбуркнув я. - Летиш, як дурна».

«Я дурна? Дурні замість голови на плечах постоли носять».

«Мої постоли, де хочу, там ношу».

«Носи на здоровля».

«Еге, здоровля! Вдарений бік-як дерев’яний. Ачей твоя кобила залізна...»

«Сідай на неї, довезу, куди треба», - тремтячими пальцями дівка зв’язувала шворку.

«Дай сюди!» - видер з її рук шкуряки, першу свою найдорожчу покупку, і почалапав далі. Ліва рука висла, як перебите пташине крило. Чую, непідкована кобилка затюпала слідом. Дівча похитувалося на ній, звісивши за боком ноги. Ніякої вуздечки, ніякого сідла. Білі ноги зливалися з молочним туманом. Мене кололо болем на кожному кроці, а їй кортіло пискувати:

«Куди мотляєш: до Паланку чи далі?»

«Під замок, на роботу».

«А я теж туци няньові щло несу. Хочеш заїсти?»

Коли я не хотів заїсти?! Але змовчав.

«Якщо страви не хочеш, то вкуси хоч завиванця».

Я ще грізніше мотнув головою.

«З товченим горіхом, поливаний медом. По правді не хочеш?» - лукавинкою бринів її голос.

Я німував. I вона притихла. Лише кінські копита говорили між собою. Вже під самою горою добіг її погук: «Чуєш, а це недобрий знак - те, що перев’язь із твоєю обувкою порвалася. Це віщує, що одна нога твоя тут, а друга десь інде. Не держися цього місця, хлопче».

«А ти провидиця?»

«Ні, моя маточка Мавра провидить. Кедь хочеш, я їй загадаю, аби розвіяла твою напасть».