Розділ «Оповіді визволителя»

Гримнули три танкові гармати одна за одною.

Дємбєлям оголосив, що вони вільні, старшині наказав вести роту в розташування.

Обступили мене дємбєля. Тепер вони мені подяку висловлюють за службу спільну, забути просять те, що між хорошими людьми забувати прийнято. Лиш один якось не дуже доброзичливо налаштований. Відчуваю, що він вже першу порцію звеселяючого зілля прийняти встиг. І він мені:

— А ми все одно вночі салют влаштуємо.

Відповідаю: влаштовуйте, коли вам справжнього бронебійного салюту мало, діставайте пукалки приховані, чим би дитя не тішилося. Мене в роті не буде, і старшину зараз відішлю в гарнізон. Його також не буде.

4

У лісі віддалік від солдатського табору — старий будинок, побудований колись дуже заможним громадянином Румунії. Потім товариш Сталін віджав — вибачте, звільнив — ці землі, які ніколи раніше Російській імперії не належали. Будинок цей виявився в межах полігону. Був він великим, світлим, затишним. У найбільш просторій кімнаті — камін з гранітних брил. У тому будинку жили офіцери, коли їхні підрозділи виходили на полігон. Виходило, що в таборах у офіцерів житлові умови були кращі, ніж у гарнізоні. Тут і веселіше було. Увечері не розповзалися товариші офіцери до своїх сімей, а всі, у кого не було нічних занять, збиралися разом. Тут анекдот свіжий можна було почути, в карти перекинутися, чарочку-другу пропустити.

Двічі на рік той будинок порожнів. Без всяких нагадувань вищих командирів офіцери вдень і вночі безперервно перебували біля своїх підлеглих, щоб знищити у зародку будь-які спроби святкувати день Наказу недозволеними способами.

А я вирішив: та нехай горить така служба ясним полум’ям. Я своїм сержантам не наглядач, та й вийшли дємбєля з підпорядкування не тільки мого, а всього командного складу до самого міністра оборони включно. Бо ж саме в тому і полягає сенс Наказу.

Іду лісовою дорогою від табору до офіцерського дому. Назустріч ГАЗ-69. Загальмував водій, зупинив машину. З неї, немов два леопарда з клітки, виходять два підполковники, два моїх прямих начальники — командир полку підполковник Бажерін і командир батальйону підполковник Протасов.

Командир полку з Африки недавно повернувся, своє там відвоював, тут полк отримав: впораєшся — полковником будеш. Йому дуже хотілося впоратися, тому він лютував. Проте лютував тихо, без крику і матюків. Чемно лютував:

— І куди це ми, товаришу гвардії лейтенант, прямуємо?

— Відпочивати, товаришу гвардії підполковник.

Варіанти відповідей у кожного офіцерика на такий випадок завжди готові: розімнуся, подихаю повітрям, через півгодини в роту повернуся; на завтрашні заняття конспекти напишу, через годину буду в роті. Ще багато всього вигадати можна. А я сказав підполковнику, що день був важким, весь тиждень — не легший, вирішив відіспатися.

Моя відповідь була нахабною. Я це розумів. Він також. Тут би йому мене і обматюкати, тільки у нього було ще одне питання:

— Хто після відбою стрільби і зняття оточення з танкових гармат стріляв?

— Моя рота стріляла. Затрималися трохи. Проте відбою ще не було і оточення не знімали.

— Дивно: довга-довга перерва, потім раптом три постріли майже разом.

— Так вийшло.

— Гаразд, розберемося. Відпочивайте, товаришу гвардії лейтенант. Завтра ми ваш відпочинок обговоримо.