Розділ «Оповіді визволителя»

Хорошому командиру не потрібні стукачі серед підлеглих. Щоб знати, що коїться в підрозділі, коли командири йдуть додому, досить звичайної людської розмови з солдатом. На марші дано привал, сів поруч з солдатами, спитав кількома питаннями. І лиш слухай. Серед людей вміння слухати зустрічається набагато рідше, ніж уміння говорити. Все почуте запам’ятовувати, запам’ятовувати і ще раз запам’ятовувати необхідно. Розповів солдатик, що старший брат кудись там поступив. Вслухатися треба, втямити: коли і куди саме. По ходу бесіди, що не перепитуючи, непогано ім’я того брата вловити. Пройде місяць-другий, і вже зовсім на іншому привалі ненароком можна поцікавитися: а яка у твого брата Альоші в Воронезькому сільськогосподарському інституті успішність?

Виявити цікавість до людини — значить назавжди зробити його своїм другом. Командир зобов’язаний говорити не про себе, а про свого підлеглого. Тільки про нього. Знаючи кожного по імені та по батькові, пам’ятаючи дні народження кожного, не плутаючи імен їхніх батьків і матерів, братів і сестер, говорити тільки про них. Чи багато їх, солдатиків? Ох, багато. Та коли цього не робити, тоді залишається вчити пару водіїв за рахунок інших і під час інспекторських стрільб садити в кущах снайпера з приладом ПБС.

Щоб обійтися без снайпера в кущах, командир зобов’язаний затвердити себе саме в якості командира. Для цього є лише один шлях:

Командуй від свого імені.

Ось надходить наказ командира полку або командира дивізії щось зробити. Цей наказ слід передавати підлеглим тільки так: я наказав! І ніяк інакше. Солдат мусить знати, що над ними стоїть командир, а не виконавець чужої волі, чужих команд.

І останнє правило:

Поважай солдата.

Ситуація: травень, свято в полку. Таке рідко, однак буває. До солдатів їдуть батьки. Іноді з далеких країв. Їх пускають на територію полку. Там і тут на лавочках сидять солдатики зі своїми матерями в хусточках, з батьками в кепках і сірих піджаках, з дівчатами своїми в ситцевих платтячках. Розорюються ворота, в’їжджає командирська «Волга». Полку — команда «Струнко». Черговий біжить з рапортом. Прибув командир дивізії генерал-майор Нільга. З дружиною. Красива така генеральша, чепурна, ставна. Генерал — черговому частини: не потрібен рапорт, немає потреби в формальностях, вирішив заїхати, на воїнів своїх подивитися. Йде, зупиняється, із зустрічними офіцерами говорить. Тямущий був мужик.

Здалеку спостерігаю. Ось молодий офіцерик про щось балакає з командиром дивізії і його дружиною. Слів не чую. Ловлю позу офіцерика, жести його, вираз обличчя. Це запам’ятати необхідно. Твердо запам’ятати. Залишившись один, намагаюся повторити його позу, його усмішку, міміку, жести. Тепер перед дзеркалом. Начебто виходить. Виходжу на вулицю. З генералом мені говорити немає про що. Тим більше з його дружиною. У мене один солдатик зовсім вже важко по службі йде. Ледве встигає. До нього мати приїхала і дівчина. Мені їх знайти потрібно. Он вони. Підходжу. І тепер мені не зле повторити ту позу, ту посмішку і ті жести, які щойно засвоїв.

Так мій друг розмовляв з генеральської дружиною. Я не знаю, про що. Однак по позі і жестах неважко здогадатися.

Так я буду говорити з матір’ю мого солдата. Тільки так буду говорити з його дівчиною, яка коли-небудь, можливо, стане його дружиною. Чим вона гірша від красивої генеральші?

День Наказу

1

І ось цей день настав.

Ранком прогримів Наказ.

Який наказ?

Той самий! Єдиний. Наказ, ймення якого солдати і сержанти Радянської Армії писали тільки з великої літери.

Я аквавіти вип’ю таз,

Лиш оголосять нам Наказ.

Цей Наказ солдатик чекає сімсот тридцять днів. Сімнадцять тисяч п’ятсот двадцять годин. Мільйон хвилин. Точніше — один мільйон п’ятдесят одна тисяча двісті хвилин. Шістдесят три мільйони сімдесят дві тисячі секунд.