Розділ «Оповіді визволителя»

— Викликайте чергову машину — злісний порушник!

— Єсть чергову машину!

Поки мій напарник записує прізвище злісного, а капітан ловить ще одного, я біжу до найближчої телефонної будки.

Так... Сержант-то був досвідченішим, на другій фразі язика прикусив. А солдатик зеленуватий. Тому тебе, рідний, зараз з почестями повезуть. Я бігом повертаюся від телефону, а поруч зі злісним вже стоїть курсант-льотчик: нечітке віддання честі. 16 хвилин служби — три порушника, так би і далі!

— Товаришу старшина, у вас козирок не на два пальці від брів!

— Ні, товаришу капітан, точно на два пальці.

— Сперечаєтеся! Документи!

З нашим капітаном не нудьгуватимеш, молодець, нічого не скажеш. А що це там в кущах? Невже смертельно п’яний захисник вітчизни? Точно, він.

Між вулицею і тротуаром — хирлявий чагарник. Туди-то і завалився п’яний, як чіп, воїн. Мундир нарозхрист, правий погон відірваний, груди, штани, чоботи — все обблював, все забруднене. Кашкета він давно згубив. Перевертаємо на спину. Ех, чорт, не пощастило! Погони у нього малинові: курсант нашого рідного вищого загальновійськового командного училища. Своїх не чіпаємо, свій — не порушник, бо між усіма частинами гарнізону йде напружене соціалістичне змагання! Своє училище підводити не можна. Але тремти, авіація, артилерія та всі інші! А свого не візьмемо — просто випив хлопець зайвого, з ким не буває. Машина, викликана з училища, тихо відвозить гуляку. У статистику він, звичайно, не входить, не зараховується. Та й забрали його лише тому, щоб не замерз, а то ще простудиться. Земля-то холодна, не травень місяць.

— Товаришу лейтенант, ви порушуєте форму одягу!

Лейтенант слухняно мовчить. Тямовитий.

— У вас, товаришу лейтенант, рукавички чорні, а мають бути коричневі!

— Так точно, винен, товаришу капітан.

— Документи!

У нашого капітана також чорні рукавички. А де ж їх, коричневі, візьмеш? Офіцеру рукавички не видаються, тому що промисловість не випускає коричневі. Офіцерові на рукавички гроші видаються: мовляв, купи сам. А купити їх ніде. Повторюю, радянська промисловість коричневих рукавичок не випускає. Хто в Німеччині служив, той собі на все життя пар двадцять накупив. А хто не служив, того патрулі ловлять.

Перед початком чергування всім офіцерам полковник Єремєєв під розписку особисто видав по парі шкіряних коричневих рукавичок, тимчасово поносити. Та рукавички ці були настільки заношені, подерті і великі, що офіцерові в них просто непристойно ходити. Тому наш капітан їх негайно зняв і акуратно сховав до кишені — не приведи Господи втратити!

— Так чому ж ви, товаришу лейтенант, форму порушуєте? Чи наказ міністра оборони вас не стосується?

— Винен.

— Ідіть!

— Єсть.