Розділ «Оповіді визволителя»

— Загальновійськовий командир — господар поля бою, він координує дії розвідників, танкістів, мотострільців, мінометників, саперів, артилеристів, обстановку він мусить оцінювати миттєво.

Ну! Висновки!

— Е... Багато ми наловили порушників... Е... Підняли дисципліну... Е... Завдяки вам — спробував я незграбно вплести підлабузництво.

— А ні нічого-то ти, Вітю, майбутній лейтенанте, чи не розумієш, чи не хочеш розуміти... Або хитруєш. Слухай, тільки між нами: в повністю плановому господарстві і терор може бути тільки плановим, тобто абсолютно ідіотським і неефективним, це перше. Друге, працювали ми сьогодні методом другий п’ятирічки, тобто методом тридцять сьомого і тридцять восьмого років, з тією лише різницею, що арештантів не саджали і не розстрілювали. Третє, коли сьогодні дадуть команду другу п’ятирічку повторити, то не тільки ГБ, а й усі люди, які називаються звичайними радянськими, кинуться цю команду виконувати, так вже ми надресировані і завжди до цього готові. А вчетверте... Нічим ми з тобою, Витюхо, від тих кривавих п’ятирічок не застраховані... Абсолютно нічим... Дадуть завтра команду, і все почнеться спочатку — Берії, Єжови, НКВС та інше... Просто у нас зараз в генеральних секретарях розмазня сидить... Поки... А коли завтра його змінять? Ну добре, не переймайся, пішли... Наша служба на сьогодні скінчена.

— Товаришу капітане, може, відженемо сапера, зґвалтує ж...

— Завтра вона поскаржиться, що військовий, та на нашій ділянці чергування, — підтримав мене мій товариш.

— А ось це нас уже зовсім не стосується, — капітан посміхнувся і показав нам циферблат годинника.

Ми також посміхнулися — годинник показував 00:04.

Операція «Дніпро»

Україна Літо 1967 року

1

Тривогу оголосили відразу після відбою. Наказали зняти наші малинові з галунами курсантські погони, замість них видали польові солдатські захисного кольору. Ніхто не пояснював навіщо. Можливо, наші командири цього також не знали. Після того весь випускний батальйон вивезли на товарну станцію і повантажили в ешелон. Серед нашого брата висловлювалися самі дикі припущення про те, що б все це могло означати. Хтось висловив думку, чи не до арабів «в Єбіпєт» нас відвезуть.

Наступної ночі ми розвантажувалися під буйною зливою на маленькому полустанку в Чернігівській області. Нас чекала колона критих брезентом вантажівок. Ще через три години в сірій досвітній імлі, в теплому тумані нас вивантажили в лісі біля наметового табору.

Мати Божа! Стільки наметів в одному місці ми ніколи не бачили. Табір нагадував орду Батия на останній стоянці біля воріт престольного града Києва. Наскільки сягало око, уздовж лісових просік тіснилися сіро-зелені намети. Промайне невеликий пролісок, і знову нескінченні ряди наметів під маскувальними сітками. Намети, намети, намети. За горизонт і далі. У будь-який бік — гостроверха одноманітність. Десятки, а можливо, й сотні тисяч людей. Артилеристи, ракетники, зенітники, сапери, піхота, десантники.

Що за біс! Куди це ми потрапили? Що за воїнство навколо, з якого приводу?

Поруч з нашими наметами — рівні ряди точно таких же наметів якогось танкового полку. Полк незвичайний — всі солдати російською розмовляють, значить, полк «придворний», показовий. Морди у танкістів нахабні, розмови також:

— Чули, братці, указ новий, на превеликий ювілею нові монети випустять?

— Ще б пак! Чули!

— Запасатися цими монетами потрібно — після нової революції вони у великій ціні будуть.

У танковій курилці регіт.