Розділ «Оповіді визволителя»

Високі втрати в протитанкових підрозділах під час війни змушували командування ввести ряд привілеїв для їхнього особового складу. За наказом Сталіна солдати і офіцери протитанкової артилерії отримували більш високу платню в порівнянні з іншими артилерійськими підрозділами та частинами. За наказом Сталіна для солдатів і офіцерів протитанкової артилерії був введений спеціальний нарукавний знак на лівому рукаві: чорний суконний ромб з червоним кантом і артилерійською емблемою.

Цікаво, що особовий склад частин самохідної артилерії не мав ні такого знака, ні таких привілеїв. Пояснювалося це тим, що частини самохідної артилерії були частиною танкових військ, а не частиною протитанкової артилерії; екіпажі радянських самохідних гармат вважалися танкістами, до них ставилися як до звичайних танкістів. А підрозділи буксированих протитанкових гармат — це війська особливого ризику. Це ті, кому не можна відходити. Ті, хто був свідомо позбавлений такої можливості.

3

Була і ще одна причина підвищеного інтересу радянських генералів саме до буксированих протитанкових гармат.

Поставте свою машину на зберігання років на двадцять-тридцять, а потім спробуйте її завести і на ній покататися. Багаторічне зберігання танків і самохідних гармат — справа дорога і невдячна. Після того, як танк пару десятків років простояв в консервації, його потрібно відправляти в ремонт.

Коли ж у мирний час ми зробимо тисячі протитанкових гармат і поставимо їх на зберігання, з ними нічого не трапиться. Головне масла в ствол не пошкодувати і підняти вісь над землею, аби провисли колеса. Розпочнеться війна — знімай буксировані гармати з консервації і відправляй у бій, хоч через двадцять років зберігання, хоч через півстоліття.

Чому в Радянському Союзі не дотримувалися стандартних калібрів при

розробці зброї

1

Коли силу танків ми приймемо за одиницю, то в порівнянні ними сила піхоти буде дорівнювати нулю. Коли танки і піхоту ми об’єднаємо під загальним керівництвом, то їхня сила зросте багаторазово. Піхота — це той самий нулик, який одиницю перетворює на десятку.

Танки і піхота — це як сталь і бетон. Бетон кришиться, проте не гнеться. Сталь гнеться, однак не кришиться. Разом сталь і бетон дають новий матеріал, який має кращі властивості як сталі, так і бетону. Танки мають величезну вогневу і ударну силу, проте не здатні успішно діяти в населених пунктах, в лісах і болотах, на пересіченій місцевості, в умовах обмеженої видимості. Піхота впевнено діє в населених пунктах, в лісах і болотах, на пересіченій місцевості, а також в умовах обмеженої видимості, та у неї немає такої вогневої і ударної потужності. Разом танки і піхота утворюють мотострілецькі полки, бригади і дивізії, які мають ударну і вогневу силу, здатні діяти в будь-якій обстановці, на будь-якій місцевості, проти будь-якого супротивника.

Танки і піхота Радянської Армії в боях діяли в єдиному бойовому порядку відповідно до єдиної тактики, яку диктував Бойовий статут Сухопутних військ (БУ СВ)[27]. Однак з технічної точки зору між танками і піхотою зберігалася значна різниця: танк має потужну гармату і кілька кулеметів, бронетранспортер — тільки кулемет; танк має — гусениці, більшість бронетранспортерів — колеса; танк має протиснарядне бронювання, а бронетранспортер — протикульове.

Все це підводило військових інженерів і експертів різних країн до ідеї створення такої бойової машини, яка, продовжуючи залишатися транспортером для піхоти, за своїми ходовими характеристикам, озброєнням і броньовим захистом наближалася б до танків — якийсь симбіоз між танком і бронетранспортером. У військовій пресі багатьох країн ця ідея активно обговорювалася. Тільки в Радянському Союзі все було тихо. Наші газети все більше писали про урожай і боротьбу американських негрів за свої права.

Та в 1967 році якось одного разу квітневої ночі ворота Київського вищого загальновійськового командного училища широко відчинилися, і на територію училища в’їхав величезний МАЗ-537 з напівпричепом, на яких возять танки. МАЗ привіз щось закутане в брезент. Тільки це був не танк. Коли сучасний танк закутати брезентом, то все одно під брезентом буде вгадуватися потужний ствол гармати. А тут він не вгадувався. Машину відвезли в парк, замкнули, ворота ангару опечатали, вартовий прийняв ангар під охорону. Це була перша в світі бойова машина піхоти БМП-1. До неї допускали тільки курсантів останнього, четвертого курсу.

Восени того ж року в Радянському Союзі пройшли грандіозні навчання «Дніпро», а після навчань відбувся настільки ж грандіозний парад на аеродромі в околицях Києва. На параді вперше був показаний батальйон на БМП. Однак це для своїх. Чужих на тому параді не було.

7 листопада того ж року радянський народ і все прогресивне людство святкували 50-ту річницю Великої Жовтневої соціалістичної революції, і на військовому параді на Красній площі серед безлічі новинок з’явився батальйон БМП.

Це була сенсація на весь світ. Тактико-технічні дані машини не розголошувалися, секретним залишалася і її назва. Для західних військових експертів було очевидно, що перші три букви назви цієї машини — БМП. А ось що має стояти в назві після цих букв? Після ретельного вивчення фотографій західні військові аналітики прийшли до висновку, що калібр гармати мусить знаходитися в діапазоні від 70 до 80 мм. У Радянському Союзі в той час на озброєнні стояла лише одна гармата, калібр якої потрапляв в ці межі — гармата калібру 76 мм. Такий калібр мала наша рідна тридюймівка, а після неї — полкова гармата і дивізійна. Гармата такого калібру стояла на багатьох танках, на бойових кораблях від лінкорів і крейсерів до есмінців і бронекатерів. Ця гармата була найпоширенішою з усіх радянських артилерійських систем до Другої світової війни, під час цієї війни і після неї. Калібр цієї гармати знову і знову з’являвся в позначеннях радянської зброї: Т-34-76, СУ-76, ПТ-76.

І західні експерти вирішили, що машина називається БМП-76.

Через деякий час кілька БМП-1 були захоплені на Близькому Сході. Західні військові фахівці ретельно їх вивчили. Неймовірним відкриттям виявився калібр гармати — 73 мм.

Це майже те ж саме, що і 76 мм, так чому ж радянські конструктори відмовилися від такого звичного калібру 76 мм? Навіщо розробляти гармату іншого калібру, коли він так незначно відрізнявся від широко поширеного радянського стандарту?