Розділ без назви (7)

— А ви тому вірите? — запитав Ярик.

— Та не особливо, — відповів я за Лізу.

— А що то за хлопець із дівчиною? Що ще ви можете про них розповісти?

— Та більше нічого такого. Хіба що… Хіба те, що вони обоє займаються карате.

— Ви вимовили це якось дивно, — зацікавився Малашко. — Про що ви зараз подумали?

— Ні про що таке… Ні… Ні про що таке. — Ліза на хвильку задумалася, але потім махнула головою.

— А все-таки скажіть-но нам, що була за думка, — наполягав слідчий.

— Та, власне, я подумала, що їм могло стати фізичної сили здійснити два вбивства. А потім іще й спихнути Назара зі сходів. Навіть дівчина могла те зробити.

— Так, але ж який у них резон це робити?

— Хіба ж у них міг бути мотив? — повторив запитання Малашка Ярик.

— У тім то й річ, що в них нема абсолютно ніякої причини для вбивства когось із цих людей. Просто мені тоді здалося таким дивним те, що вони так несподівано з’явилися. Я давненько вже про них нічого не чула.

— Я вважаю, що то був просто збіг, — мовив, вислухавши Лізу, Ярик.

Кожен із нас на хвильку замислився. Коли трапляються два настільки заплутані вбивства, підозрюєш абсолютно кожного.

— Можливо, у них усе-таки був якийсь мотив? — задумливо промовив Малашко.

— Та ні, — з упевненістю заперечила Ліза. — Я не можу сказати, що так уже добре знаю їх, проте не думаю, що в них могла бути якась причина позбуватися тих двох людей. Вони ж навіть не були знайомі.

— А звідки ви знаєте, що вони не були знайомі? — раптом перебив Лізу Малашко.

Дівчина зам’ялась і трохи помовчала.

— Не знаю, може, і були знайомі, — продовжила вона.

— Ви щось іще знаєте про них? — Малашко, я б сказав, надто затято розпитував Лізу.

— Ні, більше нічого, — тихіше, ніж зазвичай, промовила кохана. Мені не подобалося, як слідчий її допитує. Я кинув на нього невдоволений погляд. Малашко теж глянув на мене і, певно, зрозумівши, що маю на увазі, трішки пригальмував.