— Проти чаду є одна тільки «машина» — обережність, — посміхнувшися, сказав лікар. Потім він з поклоном звернувся до дядька й ласкавим голосом запитав: — Де я міг би присісти для складання акту?
Тепер тільки я почув, що в кімнаті, не дивлячись на одчинені вікна, було чадно. Вона, моя Біла, лежала тут безпомічно, а над нею знову творився ще один обман.
Що робити? Зараз же сказати, що це не так? Але вони не звернуть на мене уваги й складуть свій акт. А далі що? Суд? Експерти? Може, такі самі, як цей ескулап.
А зрештою — не все хіба одно, від чого вмерла Біла, чи від чаду, чи від дядькового кулака? І хіба я верну її, коли доб'юся правди? І зрештою, якось… ця правда не цікавить мене!.. Що в ній? Ну, взяли б дядька, ну заслали б його — але навіщо то мені? І що від того зміниться? Хіба Біла потребує цього?
І я мовчки вийшов геть.
В одній із сусідніх кімнат наздогнав мене дядько. Там коло мертвої він ні одним мускулом не видав своєї тайни — це була видержка. Він не глянув на мене, не зробив ні одного руху. Але тут, коли він мене наздогнав, — він увесь тремтів.
Грубо схопив мене за руку й перериваним голосом зашепотів.
— Але май на увазі, що при найменшій твоїй спробі я впечу тебе до дому божевільних.
Я ільки поглянув на нього, але нічого не сказав.
Прийшовши до себе, я кинувся на ліжко.
Як?.. Прийде день — і я більше не вбачу Білої? І я більше не буду говорити з нею? Ні, цього не може бути!.. Ц-ь-о-г-о н-е м-о-ж-е б-у-т-и!
Ні — я не міг вірити тому. Вона ж не може щезнути. Не з самих же молекул складалася вона. Молекули зосталися, — он вони лежать під білим простиралом. А те, що було, властиво, нею? Де ж воно? Не могло ж щезнути й розсіятись, як дим? Вона тут, вона, може, біля мене, може, хоче дати мені про себе знати, але тільки я такий тупий, що не чую того? І що мені робити, щоб почути?
— Скажи мені… Скажи, о Біла! — взивав я гарячим шепотом в одиноцтві. — Скажи мені, що робити, щоб бачить тебе? Коли я умру зараз, чи побачу? Чи зможу ще раз припасти до стіп твоїх, як там на веранді?.. О, скажи ж мені, скажи, о Біла, світе життя мого!
Але даремно я дивився в кутки своєї кімнати, даремно стогнав і кликав — і нічого не бачив, і ні звука не чув у відповідь. Я згадав ту науку наук, що заорала мою мисль і мої сили останніми часами, і взивав.
— Коли то правда, так чому ж я не бачу Білої? Чому не відчуваю її? Гей ви, ті хто запевняв мене в існуванні иньших форм, ніж тілесні, - де ви? Коли ви певні в науці своїй, коли справді є дух, то нехай же хоч чим-небудь він проявить себе зараз. Дайте мені феномен! Я не багато прошу: нехай оцей олівець, що зараз лежить на столі, нехай він зворухнеться під поглядом моїм, і я повірю до кінця й буду ждати, скільки завгодно.
І я впився очима в олівець, а він не рухався з місця, мов то не олівець був, а скеля мільйоннопудова. І одчай западав мені в душу, і мисль про самогубство заволодівала мною. Але що значить моя смерть, коли в о н а умерла.
Самогубство… Це зовсім не така вже складна річ. Але от щось тримало мою руку, щось несвідомо говорило мені, що я буду, таки буду бачити Білу і буду навіть говорити з нею.
І так пройшов день.
І настала ніч.
Тихо зробилося в замку. Все заспокоїлося нарешті.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Потойбічне. Українська ґотична проза XX ст.» автора Винничук Ю.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Гнат Хоткевич“ на сторінці 23. Приємного читання.