Розділ «Гнат Хоткевич»

І вона зазвучала, та небесна музика. То заговорила вона, Біла… Говорила о тім, як сотні, тисячі літ бореться людина з неправдою життя, як починає страждання свої з першого ж моменту приходу на світ, як потім страждає все своє життя, страждає до останньої хвилі — і де в тім змисл? Для чого? Для якої цілі?

А я слухав тих слів, як музики небесної, і пив красу мелодії більше, ніж роздумував над змістом. Хоч, правда, говорив їй потім, що існує не саме лише страждання, що існує краса життя, існує безмежне щастя (я ж сам був безмежно щасливий в ці хвилини), існує розкіш пізнання, існує солодкість приєднання до вічности.

— Так, так, — відповідала мені вона, — але як поєднать? Як поєднати красу життя з його болями й сльозами, пахощі прекрасних рослин з брудом задніх дворів, щастя музики з п'яною лайкою бідної людини? Як поєднать те все у себе в душі?

І це мучило її. Їй хотілося абсолюта — а вона не бачила й тіні його, їй хотілося без компромісів, а вони обліпили наше життя, як молюски кіль корабля, і не дають вільно плисти нашому кораблеві,

Я знов насмілювався їй відповідати.

— Не говори так, о Біла!.. Ти не знаєш самої себе, тому так говориш! Навіщо тобі, власне тобі, оборотна сторона життя? Пощо тобі навіть знати, що єсть вона, ота оборотна сторона? Не бруд життя повинен приходити в красоту й зоставляти плями на ній, а навпаки — краса повинна віддавати частину себе на освітлення тьми. Та так воно й єсть. Бо якби краса не очищала, висловлюся брутально, не дезинфікувала брудів життєвих, то ми давно задихнулися б у непроглядному смороді. Але й тут — твердий поділ праці. Ми, буденні, дрібні, будемо робити практику життя, будемо бабратись у болотах, а ви — мелодії, скарби і сяйва — ви того не повинні знати. Ви, як сонце, маєте тільки світити й гріти, не знаючи, навіть, що ви викликаєте до життя. І не спускайтесь ви до нас, бо тим зробите нам тільки гірше, краще нас підійміть до себе. Ми ті, що живуть, ви ж ті ради яких живуть. Так, так, о Біла!.. Я кров'ю серця свого чую, що це так. А ще я тобі скажу, Біла… є змисл не тільки в тасканню мішка на плечах для бідної вдови, а є змисл і в тому, щоби чомусь поклонитися всім своїм я. Храм мусить бути храмом для кожного. Храм, куди могла б прийти наболіла душа і зразу ж, при вході, щоб стало гарно й радісно й забулося все, що було перед порогом. О, як солодко мати такий храм, як солодко молитися й плакати в ньому й чути, що з кожною сльозою змивається й кане геть твій бруд і біль… і співати потім якийсь гімн, а в тому співі рветься вся душа в дяці за очищення, за мир і за єлей пролитий.

…і так ми говорили, одно не слухаючи другого, беззв'язно, страсно, з поривом шепочучи. Мабуть, ми обоє занадто вже довго мовчали в життю, мабуть, занадто довго накопичували і почуття й думку, і мабуть, не вміли сказати їх, бо більша частина зоставалася невисказаною і білими смугами розстилалася в душі… Але ми розуміли одне одного, хоч слів часто не можна було схопити, ми були злиті воєдино, хоч далеко одне від одного стояли в житті. А коли вона, світла, біла, прозорчиста пішла вже до себе — я все ж не перестав говорити, хоч і без слів, і без звуків, бо бачив ще її тут, на тім же місці, вона слухала мене й розуміла. І став я на коліна і цілував, говорячи, і говорив, цілуючи те місце, що його дотикалася вона своїми ніжками… і доти цілував, доки все те, що залишалося в її слідах, не перейшло в мене, і я почув себе білим і легким, як вона.

Я встав, усміхаючися, повний щастя, а передо мною стояв — дядько. Бистрим поглядом обшукав він моє обличчя, сверлуючи очима наскрізь.

— Що ти повзаєш там? — спитав крізь зуби.

Я не відповів нічого.

— А чому ти такий веселий?

— А чому ви такий лютий? — спитав я.

І здався він мені зараз просто холодним трупом, напівзогнилим, що хотілося б навіть очі собі вирвати, аби не малювалася на сітчатці оця нависла постать зараз же по божественних темах небесної фіґури. І, мабуть, ця огидливість занадто яскраво відмалювалася в усій моїй істоті, бо дядько скрипнув зубами й, повернувшися на каблуках, пішов. На дверях стояв Харон. Дядько з усього розмаху вдарив його ногою в живіт. Бідний пес заскімлив від болю й кинув злобний погляд, але не на дядька, а на мене.

Та я не бачив уже ні рухів, ні поглядів. Я чув, що я ввесь зміняюся, що в мені усьому йде якась гігантська робота… Я відчував навіть фізичне тепло від тих душевних рухів і від інтенсивности їх роботи. Розпочалося моє прекрасне, моє літаюче існування. Я літав над життям! Я не помічав нічого земного! Всі образи були для мене безтілесні, всі звуки надприродні, і темні кольори змінялися в мене на найбіліші, бо я бачив усюди білий колір.

Потім, згодом, я не міг собі навіть уявити того життя — так воно було далеке від звичайного. Не міг уявити собі й того, що осліпило мене й накинуло полуду на очі, правда, таку, що крізь неї все здавалося прекрасним, але то було все ж викривлення. Так замок наш, це місце прокляття, кари і мук, все ще здавався мені розкішно-добрим обиталищем поетичних мрій; так Біла, що сяла для мене непостижимим небесним сяйвом, здавалася мені щораз усе прозрочистішою, білішою від своїх білих убрань, але то було не від неземности, а від тяжкої хороби; і прозрочистість та, то була бліднота слабування, а тиха мелодія її голосу — то наслідок підупаду всього організму, то… початок кінця.

А я не помічав того, як не помічав і взагалі нічого. Життя било в очі, різало й роздирало вухо рвучими дисонансами — а я був і сліпий, і глухий на все. А я не бачив, що дика вдача дядька переходить уже в божевілля, а умови життя в нашому замку остільки каторжні, що нема й не може бути людських сил, які змогли би знести те катування. А мені здавалося все не таким; а мені здавалося, що у Білої нема й не може бути страждань, що то все безбольовий процес, як от у Христа на хресті: варт йому призвати свою божественність — і земних мук уже нема… Раз я бачив Білу, як вона стояла в залі поміж двома вікнами. Високо піднявши білу руку, оперла її о стіну й притулилася головою до руки. Заходило сонце і косим промінням кинуло поплавленого золота на Білу. Лице було божественно прекрасне, задумане й на ньому відбивалася внутрішня робота мислі. Цей процес облагороджує всякі обличчя, а її лице він робив просто святим. Я став у дверях і занімів. Боявся поворухнутись, боявся дихнути, щоб не сполохати тих вечірніх мрій. Нараз з других дверей увійшов дядько. Він так бистро підійшов до Білої, що вона не встигла повернутись, і дядько, грубим рухом узявши її за плече, повернув до себе.

— Ти що тут робиш?

Вона затремтіла.

— Я стояла й дивилась на захід.

— На захід? А хто мене запевнить, що ти говориш правду? Звідки я знаю, що це не умовний знак комусь, хто жде на вулиці?