Розділ «Павло Богацький»

Потойбічне. Українська ґотична проза XX ст.

— Ну що ж, то так і буде!.. Обійдемося і без них… — одказала вона точнісінько так, як я і гадав.

— Але ж бо се нечемно з їх боку!.. Вони ж, здається, і знають про наш празник?.. Ти ж їх просила приходить сьогодні.

— Та я їм казала, щоб приходили, але не попереджала, що в мене свято.

— Ну, що ж, пождемо їх ще до пів на восьму, а там і повинні будемо згодитись із думкою, що їх не буде… Чи так кажу?..

— Так, так… тільки не заважай мені, бо я не встигну виконать своєї обов'язкової роботи… — вона легенько одтрутила мене, наче змела зо столу…

Я замовк і одійшов на другий край великої кімнати… Сів у качалку і мірно гойдався у ній. Світ од лямпочки на її робочім столі не освітлював вповні всю кімнату. Тут було напівтемно. Біла статуя на п'яніно різко виділялась в сумеркові, а камелія вже втрачала ясну лінію свого силуєту. Вона була чорна, наче окуталась в тьму, і стояла мовчазна і нерухома. Мені здавалось, вона затаїла в собі якесь лихо. Але я сміло поборов у собі тяжкий вплив камелії і думав: чи дійсно вона так спокійно односиться до відсутности других? Чи ж не приємніше було б їй святкувати своє свято шумно, в чималім колі друзів, знайомих? А коли вона не висловлює сього, то се ще не знак, що то їй не хочеться…

— А знаєш, — озвалась вона так несподівано для мене, — мені здається, що вони нічого не знають, а коли б знали, то неодмінно б прийшли… То ж все люди, які люблять повеселитись… Чи правда?.. А ми їм зовсім не такі нелюбі, що б нами ігнорувати… Особливо Максим… Ти ж знаєш, що він завжди там, де є можливість випить, а до того ще… я йому подобаюсь… Ха-ха-ха… ти знаєш се, чи ні?..

— Та чом не знаю… — одмовив на її слова я тихо здалека.

— Та не мимри там, а ходи сюди і скажи твердо і голосно… Йди сюди!..

Я підійшов…

— Знаєш?..

— Знаю.

— Ну так от, шкода, що вони не знають нічого… Та ти мене не слухаєш… Не хочеш слухать, то йди собі на старе місце і мовчи…

Я мовчки одійшов і пішов по кімнаті. Ходив безцільно з кута в кут. Минав меблі і йшов далі, а все думав, як би мені зробити їй приємність та попередити Максима й иньших, щоб вони прийшли сюди… Минав я камелію, і одна квітка в темноті яскраво вдарила своїм кольором в мої очі, і здалось, що вона лукаво всміхнулась мені, але ж то була неправда. Як би мені вийти відсіля, а там я якось оборудую діло… Скажу їй…

— Знаєш що, я піду додому на годину, а після прийду… А ти тим часом скінчиш свою роботу та, може, й хто навідається… Гаразд?..

— Ну, йди, йди… — одмовила і, бачив я, повернула голову в мій бік і пильно стежила за мною мовчки…

Я вийшов на вулицю, мов з душного храму, де зоставив у труні дорогі останки, де під шклом важкої труни були ще цілі і не зруйновані, милі мені риси дорогого коханого лиця. На землі вже не зосталось живої істоти, котру я так кохав, котру милував і пестив, з краси якої я так жагливо пив і впивався. Але зоставався ще у моїй пам'яті її незабутній образ, у моїм серці любов до того мертвого тіла колишньої цариці моєї… Жила ще пам'ять і во ім'я тої пам'яти я почував себе повинним зробити все, що в моїй силі… Я повинен був розшукати всіх, і всіх кликать, щоб шматували моє щастя, щоб веселились на моїх похоронах…

Треба сповістити всіх… Але ж я не знаю всіх адрес!.. Що робить?.. Страх охоплював мою душу, але одмовиться од своєї думки — знайти і запрохать їх всіх потай од неї — стало завданням мого життя. Я біг по широких вулицях, і в голові моїй двадцять два камені мололи і гриміли на цілий світ… Думка працювала завзято, згадувала всі подробиці відносно вулиці, дому і помешкання, які колись мені доводилось чути од них в балачках. Моя звукова пам'ять, наче нагадувала мені назвище вулиці, і в тім, здавалось, я не помилявся. А моя уява, наче казала, що вона добре знає, як Максим колись оповідав, де мешкає, і тоді перед очима стояв великий дім, новий, ворота в нім. Далі двір і доми на всі чотири сторони… Оповідав, що мешкає у якоїсь пані, де багато є мешканців-панночок… Гаразд!.. Чи сього не досить?..

Я побіг на ту вулицю. Швидко йшов і оглядав будинки. Ось новий, високий… Ворота. Вбіг я у двір, але там більше немає будинків. Далі… Гарний широкий двір з палісадником і в нім дім, наче новий і високий, але ж двір з палісадником?.. Певне, не він!.. Далі… Але що таке — ні високих, ні нових дворів… Що за лихо?.. Невже я помилився вулицею?.. Я ж добре пам'ятаю: високий двір, чотирьохповерхові ворота, а під ними доми на всі боки… Але що?.. що я мислю?.. Не туди я зайшов. Та і що за безглуздя йти навмання… Чого се я клопочусь, хто мене просив… Але ж ні, я таки добре пам'ятаю: і дім, і ворота, і двір, а в ньому на всі боки доми… І пані-хазяйка…

А що?.. Онде, здається, великий дім… Гайда!.. Так, чотирьохповерховий… Новий же… Ворота… Се він і єсть! Їй-Богу, він, поклястись готовий… Двір і доми на всі чотири боки, мов криниця глибока, а зверху зоряне небо… Він самий і єсть!.. Але де ж мешкання його? Вікон, мов зірок на небі, та всі горять, а ні в однім не з'явиться він…

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Потойбічне. Українська ґотична проза XX ст.» автора Винничук Ю.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Павло Богацький“ на сторінці 5. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи