Розділ «Богдан Лепкий»

Язя — злюка.

Небіжчик

— Не плачте, Насте, цитьте: все в Божій волі. Ваш вже десь у небі. Святий був покійний, най з Богом спочиває. Я вам все кажу, що добре, то довго не поживе на світі. Зараз його пан Біг до себе забере. Не плачте ж!..

Так розважала громадська кума, Танька, молоду вдовицю, Настю. Але Настя навіть не дивилася на Таньку і не слухала, що вона говорить. Сиділа біля вікна на дубовім ослоні з заломаними руками, з очима, червоними від сліз.

Вчора що лиш поховала мужа. Молодий був і добрий, страх який добрий! Чотири роки пережили разом, і ані разу пальцем її не кинув. Жили по-божому, не то по-людськи. Аж тут нараз його звалило. Кольки і кольки, і під грудьми тисне, і в очах чорно, і дихати не годен; та й до тижня і вмер.

Ще поки його на маєстат поклали, поки похорон, люди, дяки і співи, то ще яко тако, але як тіло на цвинтар відвезли, а Настя сама до хати повернула, так не дай Боже. Хоч головою товчи. Такий жаль, такий сум, така пустка, що аж за серце стискає. Цілу ніч вона пересиділа на лаві, на рано не варила обіду, полуденку не їла, та й дотепер сиділа б у голоді, якби не Танька. Танька настукала на неї, насварила і зневолила її випити чарку горілки з перцем і з'їсти шматок хліба.

— То вам поможе, — говорила, — розігріє всередині і веселости додасть. Без веселости чоловік жити не годен. І сотворіння також, і худобина. Подивіться-но ви чи на коня, чи навіть на курку. Доки веселе, то добре, а як лиш голову опустить, стане думати, гадати, то вже не теє. Отак-во, думає, думає, доки не згине… Ну дай нам Боже! І Танька для веселости налляла другу чарку.

Але Настя не хотіла пити, і Танька випила сама.

— Голубко ти моя, — примовляла Танька, закусуючи пекучий перець хлібом, — не такі лишаються, як ти, та й дають собі раду. Лишаються старі, немічні, лишаються бідні, лишаються такі, що їх діти присядуть, і жиють з Божої волі, і не нарікають, як ти. А ти, голубонько, як та ланя. Молода, здорова і не бідна. Вибереш собі такого, хоч пиши. Жадна дівчина кращого не дістане. Бо де котрій до тебе! Побачиш.

Лава, на якій кладуть покійника, катафалк.

— Не хочу я того бачити, — відповіла Настя, — і знати нікого не хочу, а м'ясниць волю не діждатись. Нема такого, як був мій небіжчик.

— Ой чомусь то нема, — з усмішкою відповіла Танька, — ще й кращі є. Чомусь би ні. От так зразу жаль з тебе говорить. А підожди-но місяць, два, най кров молода відозвеся, будеш ти иньшої співати. Забудеш, донечко, забудеш.

— Забувайте собі, коли хочете, — спересердя відозвалася Настя, — а я не годна.

— Не маю кого, дитинко, бігме не маю кого, — божилася Танька. — Мого старого то й довбнею не діб'єш, а мій перший, небіжчик, вже десь давно зігнив. На Михайла двадцять літ минуло, як вмер. Плакала ж і я гіренько, та й плакала, і то не день, не два, а згодом таки призабула. Чого то чоловік не забуде?!

На хвилину розмова перервалась. Таньку запекло в горлі, і вона мусила викашлятися і виплювати перець, що, мабуть, зайшов на «польську дорогу». Настя знов, навкучивши собі недоладне говорення старої цокотухи, відвернулася до вікна, відхухала замерзлу шибку і дивилася надвір.

Вечоріло. Зимовий сумерк падав на землю. Чорний дим шнурком піднімався угору та розпливався у мрачнім, сірім небі. Широкі, мокрі платки* снігу, як з решета, сипались на землю і встелювали собою весь виднокруг. Від ліса зривався вітер і задував снігом дорогу.

Непривітно було на світі, і сумно, і холодно. В таку пору чоловік найрадніше тікає в хату, біля печі, біля любої людини. Насті не було до кого втекти. Той, хто веселив її, пішов від неї, а дорогу до нього снігом занесло. Дістатись трудно.

— Тето, — озвалася Настя (всі старші, здавна знайомі жінки приходять нам тетами), — слухайте, тето, чи небіжчика можна побачити?

Танька глянула на молоду вдовицю і злобно усміхнулась.

— А тобі нащо знати?