Розділ «Федір Потушняк»

Коли повертався увечері додому, всі двері були замкнуті, а вікна занавішені. Над селом царював страх — незвичайний страх перед «нечистим духом»…

Серед ночі я раптом схопився. Серце моє билося прискорено, повітря мені здавалося тяжким: мене пробудило жіноче виття з Юрової хати. Я підійшов до вікна і подивився за потік. Юрів пес, заскигливши, кинувся у поле. У хліві заревіла худоба. А село було німе!..

Ранок настав хмурий. Дуби при потоці обсіли ворони. З яких усюд злетілися в такій великій кількості? Мені на душі зробилося ще більш неспокійно…

Коли зійшов на вулицю, там уже зібралися молоді жінки. Почув неймовірне: Юрова Поланя уночі померла. Не витримала…

В очах жінок відбився страх перед невідомим…

Між ними зупинилася й Олена — найкраща молодиця. Наші очі на хвильку зустрілися. Я помітив сльози і крізь них благання — помогти.

— Де ви були? — спитала вона. — Я так давно не виділа вас…

Коли я подався через перелаз, спіймала за руку:

— Він прийде тепер до нас!.. Я то відчуваю…

— Ти кріпися, нічого не бійся… — заспокоюю її. — Нічого тобі не станеться…

— Я буду кріпитися! — сказала Олена, та по очах уже було видно, що сила і надія у неї пропали. Я скоро розпрощався — пішов чорним садом. Вона дивилася услід. Коли опинився на дорозі сам, її погляд стримував мене і ніби не пускав. Що зі мною діється? Я теж почав боятися? Страх передавався, як заразлива хвороба!

Я вже хотів ступити на кладку, коли з-за потоку мене зупинила якась стара жінка з ліхтарем у руці…

— Я уночі йшла до Полані і виділа, що ваше вікно світиться, хоч то було далеко… Ваше світло мене і спасло… Не гасіть його вночі.

Очі у селянки були такі страшні, що мене від них поморозило. Я зрозумів, що вона — ворожка і хотіла помагати хворій.

— Над сим не маю сили… — зізналася бабка. — Я йшла до неї уночі, та став серед дороги і наставив роги — такі, як у оленя… Якби когось посперед мене вислали, був би мені біди не зробив. А так я повернула, не могла пройти, — потім заговорила пошепки: — І Йван ішов із сього села. Може, його знаєте. Він робить те, що я. Вийшов з-під моста, став перед ним і каже: «Нікуди не йди!» Але той, пропав би, схопив його і вдарив ним об землю. Був би геть замучив, якби по дорозі не надійшов віз… Та — еге, розгнівався й замучив жону!..

Стара почалапала уздовж потічка, світячи ще з ночі ліхтарем.

І я не пішов далі, повернув через вільшняк додому. Шуміла вода, кричали ворони… Очі старої жінки — червоні, аж страшні — запали мені в душу, як дві жарини страху, і я не міг позбутися того почуття.

Побіг двором, увійшов до хати. Дівчина, яка вже прийшла з дому, дуже мені зраділа, але двері замкнула на ключ.

— Страх, — сказала потай, — великий страх у селі… Всі жінки бояться… котру сеї ночі вибере собі… Так усіх замучить!..

— Хто? — чинився я, що не розумію.