Розділ «Клим Поліщук»

Я повернув голову в той бік, кудою тільки що йшов сюди, і побачив над самою землею ряд маленьких синіх вогників, які то спалахували, то згасали, то здіймалися в гору і тремтіли в повітрі, нагадуючи собою крильця метеликів. Зрозумів, що то були ті фосфоричні вогники, які мені не раз уже траплялося бачити на торф'яних багнищах та на лісових мочарах, але напружений шепіт незнайомої чорної постаті глибоко схвилював мене…

— Нічого… — став я його заспокоювати. — То так собі… звичайні вогники…

— Звичайні, кажете?.. — озвалася чорна постать. — О, ні!.. не звичайні вони, не звичайні…

— Такі вогники на мочарах бувають, — сказав я.

— Такі, та не такі… Це Стрільці з могил виходять… Скоро на село підуть… Будуть під хатами ходити… Проситися, щоб пустили до себе…

— Що ви кажете?! — само собою вирвалося в мене запитання і в той же час почув, що чогось тремчу.

— Ходім до хати! — метнулася чорна постать. — Ходім…

Повернувся від мене і став швидко бігти вперед.

— Ходіть зі мною, ходіть!.. — часами озивався до мене. Коло якоїсь маленької хатини постать на хвилину зупинилася і, пошепки, сказала:

— Оце моя хата… З дощок зробив…

Відчинив маленькі двері, і ми увійшли в маленьку хатину, в якій пахнуло капустою, цибулею та свіжим хлібом. Я запалив сірника і на саму коротку мить встиг побачити перед собою старенького дідка з довгою сивою бородою й надзвичайно великими, чорними очами, який так і метнувся до мене:

— Загасіть світло, загасіть!..

— Для чого? — спитався я.

— Щоб вони не прийшли…

Взяв мене за руку і потяг кудись у куток, кажучи:

— Сідайте тут на лаві та сидіть собі, а я тим часом приготую вам постіль та знайду дещо перекусити…

В той час, як дідусь тихо, скрадаючись наче, ходив по хаті і щось там робив, я мовчки сидів на лаві і дивився в маленьке віконце, за яким чорніла глупа ніч і в якій глухо гримали далекі, невідомо чиї, гармати. Раптом, зовсім близько коло вікна блимнув і згас синій вогник, потім другий і третій. Я нахилився до самого вікна і уважно стежив за ними.

— Тепер бачите вже?.. — почув вад собою придушений шепіт.

— Вогники якісь… — промовив я байдуже, не підводячи голови.

— Не вогники, а вони… І будуть так ходити аж до самих третіх півнів…