Розділ «Книга друга Воскресіння Люцифера»

Проте Віктор не заспокоюється і знову втручається у плин неквапної розмови батьків:

— Татку, а квіточки бачать світ?

— У них нема очок, синку.

— Є, є очки! — заперечує син.— Вони дивляться на мене, вони так весело сміються! Ти не чуєш, а я чую!

— Ну добре, добре! Розмовляй з квіточками, але не заважай нам!

Таких випадків було безліч. Від настирливих запитань дитини відмахувалися, як від дзижчання мухи. Вперто, цілеспрямовано вимагалося лише одне: засвоєння того, що нагромадили дорослі впродовж тисячолітніх історичних блукань. Справді, чи не проходять цілі покоління, байдуже позіхаючи, мимо дивних скарбів, котрі помічає дитяче око? Адже недарма лише дитя закричало свого часу: «Король голий!» Гм! Хай навіть так. Хай у дитячому віці ще функціонує якесь там атавістичне (чи потенційне?) відчуття. А як його відкрити? Як ввести у еволюційне річище? Чи не буде такий новий орган чи ціла низка органів катастрофічним нововведенням для людства? Поглянемо, почитаємо, що там далі писав дивак двадцятого віку...

«...Ціла ріка запитань у дитячому віці. Ті запитання чесні, ясні, безкомпромісні. А що ви відповідаєте дитині?

Ухильні натяки, сердиті окрики, умовні відповіді, інколи навіть побої, а в школах — залізобетонна лавина догматичної інформації, що навіки, назавжди полонить дитячу душу тюремним, чортівським псевдознанням...»

Гм! Категорично, грубувато. Проте правда,, все це правда! Звичайно, двадцять перший вік далеко не такий деспотичний щодо дітей, більше демократичності, більше самоврядування, імпровізації, проте основна схема виховання така ж самісінька — дорослий імператив, доросла тиранія! Так до чого ж він кличе, цей голос з минулого?

«...Що ви одразу тичете під ніс дитині?

Іграшки.

Це — найпідступніший винахід Сатани. Ще в тому віці, коли дитя з довір’ям та ніжністю відкриває свою янгольську душу, ви нав’язуєте йому свою модель стосунків, уподобань, напрямку буття.

Іграшки військові, побутові, технічні, безліч інших. Вже тут формується вбивця, рабовласник, кухарка, володар, будівник непотрібних машин чи пристроїв, прихильник комфорту, жорстокий деспот, котрий, зучившись руйнувати форми ляльок та іграшкових споруд, так само нищитиме живих людей і вершитиме суд, коли стане дорослим солдатом, суддею, жандармом, володарем, батьком сім’ї, озлобленим учителем, цинічним бюрократом або злодієм, марновірним жерцем чи духовним шахраєм.

Дитя довіряє батькам, бо ще не відає обману. А що батьки ліплять з пластичної субстанції юної душі?

Замість того, щоб прислухатися до голосу дитини, щоб заглянути в прозорі очі нетутешнього світу, ми радіємо проявам «дорослості», ми захоплюємося, коли наш спадкоємець втрачає духовну незалежність і стає копією дорослих мертвяків...»

Гай-гайІ Тут автор вже починає ображати дорослих. Не дивно, що його ніхто не підтримав, що божевільний «маніфест» залишився в запилених архівах! Окремі здорові зерна тонуть в зарозумілих деклараціях!

«...Діти — наше майбутнє!» — запевняєте ви.

Це брехня. Діти — ваше минуле!

Ваш світ — це світ масового, тотального, нескінченного нищення дитячих душ, це — жорстокий Молох, що переплавлює в жадібному череві мрії, віру, сподівання, надії, творчу снагу, любов і доброзичливість дітей.

Нескінченні війни впродовж тисячоліть, криваві походи, творення імперій та їхнє катастрофічне падіння, ешафоти, гільйотини, шибениці, розстріли, вогнища для інакшедумаючих, хрести для розп’яття Синів Правди — невже все це було, в ім’я дітей, для їхнього блага?