Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

І пустіє світова арена...

ТІ, що вмерли, з сміхом воскресають,

Глядачі оцінюють їх драму,

Разом чаші повні піднімають,

Думою гуляють над віками...

Це і є Велика Гра Природи

В п’єсі чи трагічній, чи веселій...

Кожен раз — єдина нагорода:

Інший лик, подоба і оселя...

Ми жили в світі, який не можна було б назвати планетою, тобто кулею речовини, що пливе поміж іншими кулями, зорями, сонцями. Це була якась багатомірна, всеохопна реальність — радісна й гармонійна. Те, що Нині ми називаємо квітами, птахами, метеликами, тваринами, зорями, хмаринами, грозами, різними людьми, народами,— було, існувало, динамічно перепліталося в єдиному буттєвому потоці, але жодне явище не виокремлювалося... Все було у всьому!

Безжурна радість зростання, пізнання, пошуку І знаходження. Всі ми були дітьми іскристого потоку буттєвості. І всі відали, що наша світлиця — вічність.

У просторі не було Сонця — кожен був Сонцем, всяка істота самопромінилася, хвилями сяйва вливаючися до буття всіх інших форм та виявів. І знали ми, що є в нас Батько, Вітець — ласкавий і мудрий Дух Життя. І є в нього подруга, котра з’являлася невідомо звідки і так же раптово зникала невідомо куди. Вона тішила нас незбагненними видіннями, розкидаючи у просторі чаклунський плащ, запалювала вдалині іскристі зорі, показувала заманливі краєвиди та події, що бентежили свідомість і хвилювали наші серця.

Майже неможливо нинішніми словами передати враження від реалій того світу. Проте суть не в тому. Сталося так, що Вітець залишив нашу буттеву світлицю, а опікуном стала його подруга. Ми страхалися цього, бо знали, що вона зла й лиховісна. А Батько — не знав.

Довгий час я дивувався: чому в моїх видіннях (і у видіннях моєї супутниці) присутній такий парадокс — надкосмічна істота, господар цілого вселенського регіону — наш Вітець — не відав про злобність і підступність своєї стихійної подруги?

Пізніше прийшло розуміння: завершене Добро й Правда позбавлені можливості відчувати те, що ми розуміємо як зло й обман. Саме такими якостями володіє Вітець. Ми не були завершені, ми були дітьми, тому бачили, відчували лукавства таємничої жінки, на волю якої нас залишили...

І ось тоді, коли нас було залишено на її волю, проявився у повній силі обман Вселенської Відьми. Чому я так її називаю? Тому що вона справді відала, знала, вміла. І це відання, поєднане з цілковитою відсутністю всіляких етичних, моральних чи чуттєвих засторог, надавало втіленому злу характеру космічного чаклунства, відьомства, як це розуміли наші батьки й прадіди.

Спочатку ми, діти, були приємно вражені: Відьма виявилася чудовою нянькою й наставницею. Вона оповідала нам захоплюючі казки та легенди, і в тих розмаїтих історіях мерехтіла багата реальність, якої ми не відали: пошуки правди, герці між носіями зла й добра, кохання і зрада, смерть і воскресіння, жива й мертва вода та безліч інших найхимерніших пригод у мислимих та немислимих світах.

Пізніше, коли Відьма нас повністю полонила своїм умінням вигадливості й розважання, настала катастрофічна розв’язка. Наставниця запропонувала дітям ввійти в течію тих казок, що нам подобалися, ввійти в образи, які кожному були близькі й рідні. Ми радісно згодилися. Відьма повела нас до втаємниченого складу за межами Батьківського Краю, показала дивовижне зборище розмаїтих масок, личин, вбрань, тілесних футлярів. Запропонувала одягати ті личини, що кожному до вподоби. Я пам’ятаю, що обрав лик і долю наймолодшого сина в сім’ї, котрого всі вважають дурником, але якому доводиться визволяти полонених братів і сестер. Моя подруга обрала подобу Золушки-Попелюшки. Як тільки діти натягли на себе машкари й подоби, як одразу ж почали жити у казці, вигаданій Відьмою, тобто у тій реальності, що існує донині...

І ще один спогад: кожен з нас відчув безповоротність нашого вибору, його вселенський характер, жах і трагедійність. Ми повністю стали полоненими чужих сил, чужого світу, чужих ідеалів та ідей...

Останній погляд із спіралі падіння, погляд через ліве плече: краєвид Батьківського Краю зморщувався, тріскався, рвався на дрібні шматки, ніби картина під нещадними руками злочинця. А з тих шматків формувалися зорі, планети, сонця, дерева, форми предметів, гори та ріки, хмари й дощі, океани та храми, владики та їхні армії, оратаї в полі й в’язниці, де знемагали й вмирали колишні діти, що забули, навіки забули своє недавнє гармонійне минуле...