Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

Отже, тут в сім’ї українського коваля народився син, людське немовля, житель XX віку від Народження Христа, на планеті Земля — третьому супутнику Сонця, жовтої зірки на околиці Галактики — зоряної спіралі, що входить до ще величнішої метагалактичної сім! і т. д. і тому подібне...

Я навмисне змалював ієрархію адреси місця мого «народження», щоб підкреслити абсурдність нинішніх уявлень космогоністів та заплутаність часово-просторових координат. Адже всі ці координати — лише утвори нашого розуму. Не більше! Вони — лише відображення нашого страху, що заважає збагнути себе в самодостатності, як ми є в першосуті. Замість цього — повільне й холопське намацування мозаїчних шматочків Цілого й ліплення з них абсурдних споруд космогонічних, світоглядних, соціальних, релігійних та інших...

Правдивий світ залишається поза цими уявленнями. Ми бачимо лише те, що забажали бачити, і нав’язуємо свої видіння новородженим поколінням...

* * *

Притча про народжених у темниці

В сутінках усе таке казкове,

Зійде сонце — пил і марнота.

П’єса йде — усе цікаве й нове,

Глянеш за лаштунки — злиднота!

Люди жили в темниці. Там вони народжувалися, дорослішали, умирали. Вранці за металевими дверима лунко звучали кроки наглядачів, брязкали ключі. Відчинялося віконечко, в ньому можна було побачити багрові пики тюремщиків, які грізно гримали:

— Підйом! Праця закликає! Новий трудовий день розпочався! До роботи, трудящі!

Ув’язнені зривалися з жалюгідних ліжок, згортали постелі, складаючи їх попід стінами камер, кожен у своєму власному місці, виділеному наглядачами. Після примітивного туалету (а втім, деякі жінки возилися з цією справою досить довго, поки чоловіки виносили велетенські параші до стічної ями) всі отримували сніданок (кашу, шмат риби, м’яса, інколи свіжі фрукти або овочі), а потім по команді охоронців збиралися в гігантському приміщенні, де на кожного з них накладали шлеї або ярма, змайстровані винахідливими майстрами з дорогоцінних порід дерев, розмальовані національними орнаментами, відповідно до тих чи інших історичних традицій. Головний наглядач давав команду, цвьохав батіг, хтось починав пісню, юрба підхоплювала ритмічний приспів, і ув’язнені напружувалися в звичній праці: від їхніх зусиль крутилося велетенське колесо, вісь якого виходила на той бік тюремної стіни. Ніхто не знав, що це колесо рухає на тім боці. ЦЕ БУЛА ТАЄМНИЦЯ. В цьому був смисл Буття, як запевняли всі покоління наглядачів.

Спочатку вірили, що в незапам’ятні часи ніхто не працював, всі насолоджувалися відпочинком і необмеженим їдлом. І сам Архітектор та Творець Палацу Життя інколи приходив до вічно спочиваючих, бесідував з ними про радощі життя. Та потім люди переступили якусь там заборону Творця, і він прокляв їх, змусивши обертати це Колесо,— таким чином, щоденна праця була спокутою прадавнього падіння прабатьків.

Багато разів повставали трударі супроти безглуздя такого життя і запитували наглядачів:

— Чому ми страждаємо із-за гріха прародичів? Їхні кості давно згнили у землі, а ми донині не можемо спокутувати їхню вину. Покажіть нам Творця, хай він з’ясує таку жорстоку дурість!

Повстанців жорстоко карали, розпинали на стінах в’язниці, а матері з своїх кутків показували діткам тіні замучених і шепотіли:

— Не смійте запитувати про Творця і про таємницю праці. Так було, так єсть, так буде!

Та народжувалися нові покоління, і сумніви приходили знову й знову. І тремтіли стіни в’язниці від люті втомлених трударів.

Діти не вдовольнилися казочками про тиранію Творця. Вони сумнівалися, запитували знову й знову. І настав час, коли скептичних юнаків та дівчаток стало дуже й дуже багато. Тоді наглядачі вирішили змінити свою тактику, самі почали сміятися над казочками про Творця, стверджуючи, що жодного падіння не було, а люди, котрі живуть у Палаці Життя,— то єдині господарі Праці та її плодів — їдла й постелі під стінами темниці. Тому праця — не прокляття, а честь і слава, а ще — найперша потреба мислячої істоти. А хто не працює — той не має права їсти.

І захоплені юнаки та дівчата з ентузіазмом крутили титанічне Колесо і прикрашали його квітами, а наглядачі з багровими пиками вручали їм медалі та премії (додаткову порцію супу чи каші) і прославляли їхні імена на дошках пошани, що вивішувалися в коридорах темниці.