Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

...А тепер — пустельні херсонські степи. В дощові літа вони дають казкові врожаї. В засушливі — подібні до іншопланетних краєвидів. Я запам’ятав безкінечні степові путівці, потріскані від літньої спеки, пожовклі вмираючі трави, тріскаючу шкуринку під колесами батьківського велосипеда.

— Дібдяй! — вимогливо кричу я високому, широкоплечому чоловікові з добрими очима. Це означає: покатай! Батько завжди виконує моє прохання-наказ,— мені гарно, затишно на рамі між його сильними вузлуватими руками. Вітер, хвилі сріблястої тирси-ковили, курява над полями, вібруючий диск сонця в небі.

Хати не пам’ятаю. Лише сині-сині очі матері. І пісні — сумовиті, дивні, немислимо глибокі, бо несли вони в собі не лише мелодійність та серйозний текст, але й щось таке поза межами будь-якого смислу, змісту.

Як потрапили батьки сюди, в ці південні степи? Я пізніше почув непросту історію...

Пливе у небі крилате насіння...

Для чого воно? Куди?

В зернятку воля всього покоління —

Лети, поспішай, іди!

Навіщо? Не треба, не слід питати,

Ти — лише вісник Життя!

Впадеш на землю — мусиш зростати,

Інакше доля — гниття.

І хай морози, і хай негода —

Свій не зганьби заповіт!

Для тебе буде одна нагорода —

Ще небувалий світ.

Мати й батько народилися в селі Кілові, над Дніпром. На Правобережжі, на протилежному боці, розкинулося село Трипілля, поряд — Халеп’я, трохи нижче — Витачів, Стайки, Гребені. Все — історичні назви, повиті імлою віків.

Материн батько — дід Василь — служив у військово-морському флоті царської Росії мічманом. Ще й досі збереглася пожовкла фотографія: красивий русявий велетень у мундирі сидить на стільці, тримаючи на колінах кучеряве немовля. То — моя майбутня матінка. Поряд стоїть миловидна молода жінка в довгій сукні (тепер такі називають — максі). То моя бабуся Гапка (Агафія).

Василь Олександрович після військової служби найнявся на океанографічне судно, тричі плавав довкола світу, привозив з Японії, із Сінгапура, Італії, Марселя всякі дивовижні подарунки: ще я пам’ятаю шовкові хустинки, легкі як пух — витвір японських умільці», шкаралупу від кокосових горіхів, казкові картинки на довгих, вузьких полотнищах. Після кожного приїзду народжувалося дитя, моя мама була третьою: старші брати Юрко й Микита вмерли в дитинстві, пізніші — сестри Ліда, Шура та наймолодший брат Борис — вижили. Про це — пізніше...

Батьків батько — дід Трохим — був славетним ковалем, до нього йшли з багатьох сусідніх сіл кувати конем або замовляти сокири, чересла до плугів, сапи, кочерги, рогачі, шини до коліс та інше причандалля. У нього і баби Химки народилося трійко дітей — Ганна, Марина й Павло. Наймолодший, Павлик, або Паля, як його ласкаво називали сестри, пізніше став моїм батьком. Він виростав сильним і допитливим парубійком. Батькове ремесло збагнув і вивчив ще в десять-дванадцять років. А окрім того, цікавився книгами, тому й вчащав до моряка Василя, хата якого була поруч, на тій же кручі, що височіла понад широким Сухим Лугом, прорізаним дніпровськими старицями, багатьма рибними озерами.