Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

— Чого ти чекаєш?

— Щоб люди збагнули страшну силу ілюзії. Я їм показую за один вечір ціле товпище фантастичних подій. Явища, речі в найхимерніших сплетіннях переходять одне в одне — і щезають безслідно. А вони не розуміють, що і життя їхнє — таке саме. Хапаються за оболонку явищ і вмирають, переслідуючи міраж, не сягнувши нічого сталого, надійного. А головне — топчуть під ноги...

— А що головне?

— Свобода і Правда, Марічко. Той край, звідки я родом,— вашою мовою можна назвати Краєм Свободи, хоч у нього відсутня будь-яка назва...

— Хто може дати людям свободу, Ойра-хане?

— Свободу не можна дати. І правду також. Їх треба відкрити в собі, одвоювати у обману, в ілюзії. Свобода — як дорогоцінне джерело водії, замулене брудом і сміттям примарних бажань...

— Тобі тяжко тут, на Землі?

— Мені сумно, Марічко. Я — самотній. Якби не ти, якби не рідкісні дитячі душі... то довкола була б суцільна пустеля...

— А що тебе привело сюди?

— Я почув плач дітей, заблуканих у хащах примарної казки. До мого краю, де повнота і щастя, де радість і кохання, долинув потік болю і муки. Хіба міг я не відгукнутися? Щастя вимагає віддачі, як і сонечко в небі хоче зростити надміром свого проміння прегарні квіти на Землі. Мені тяжко було зважитися на такий крок, ще тяжче пристосуватися до чужого світу, зрозуміти його, знайти якісь дотики, сумісність, спільність. Це були довгі мандри...

— Розкажи мені про свої мандри, Ойра-хане...

— Ой, Марічко, то ціла казка. Мені складно оповісти так, щоб ти збагнула...

— Я постараюся, мій друже...

— Хай наступної ночі. Добре, Марічко? Вже прохолодно, місяць лягає спати за обрієм, затихли жаби на луках. І в тебе склеплюються оченята. Хай завтра...

— Хай буде так, Ойра-хане! Тільки я неодмінно, неодмінно хочу послухати твою чаклунську казку...

Стріла не зна, куди вона летить

Крізь шум, і свист, і крики знавіснілі,

Настане лиш тоді пізнання мить,

Коли вона торкнеться цілі!

А коли ж ми, читачу, забули про свою казку, про ту легенду, що її ткало так багато крилатих душ? Згадаймо, згадаймо, скільки казкових повитух стояло біля духовних лон, щоб народити нову людину у прийдешність! Від прадавніх волхвів-міфотворців, чудотворців — до «божевільного» Ціолковського, котрий проклав космічні стежки до «Променистого Людства», від божественного Платона та його найлюдянішого учителя Сократа — до безстрашного Реріха, від праслов’янського Бояна — до нашого рідного Кобзаря, від мудрої Гіпатії — до мужньої Лесі Українки, від Еврипіда — до Лєрмонтова! Можна знову й знову перелічувати преславні імена — набирається легіон зоряних посланців, котрі несли і несуть Світло Розуму та Любові. І що ж? Чи посилюється Вогнище Матері Світу? Чи благороднішають обличчя людей Землі? Затихають війни? Чи зміцнюється розуміння космічного покликання істоти мислячої?