Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

— Ти не забув. Ти щодня дієш казку... для людей...

— А люди гроші платять за казку, замість того, щоб самим жити у ній...

— А хіба можна, щоб завжди жити у казці?

— Можна, дівчинко. Я й прийшов з такого краю...

— Ой-ой! Видав себе, видав! Я так і знала — ти не такий, як усі!

— Такий. Тільки я не забув про рідний край...

— Він там, Ойра-хане? Поміж зірками?

— Там, Марічко. І тут. І скрізь.

— Ой, як здорово! Між зірками у тебе є палац, чарівний сад, над яким плавають теплі, волохаті зорі, як риби в акваріумі? Еге?

— Там може бути все що завгодно. Крім нікчемності й зради. Там розквітають чаклунські квіти, пливуть у дивоколі схожі на пухкі хмаринки кораблі, в яких вирушають за пригодами в далекі світи дитячі ватаги. Їх зустрічають шалені бурі й високі хвилі, супроти яких треба напружити всю силу і вміння. І перемога дає шукачам щасливі здобутки нового розуміння самих себе і рідного світу. У нас відсутні зло і руїна, обман і жорстокість. Чи віриш ти мені, Марічко?

— Вірю, Ойра-хане. Я хочу до твого краю!

— Ти побачиш його.

— Коли?

— Коли дуже захочеш, І кожен побачить...

— Так як на арені? В ілюзії? Так я не хочу, Ойра-хане. Вогонь, від якого не згорають. Лев, що не кусає. Голуби, яких нема. Мені не до серця фокуси, Ойра-хане...

— Ах ти моя мудра, дивовижна пташко! Як ти далеко сягаєш своїм сонячним розумом. Ти правильно мислиш: люди готові віддати гроші, свою працю за міраж, за порожню шкаралупу казковості. Але прагнути за казкою, зробити її своїм життям майже ніхто не хоче, неволіє. Чудо стало для людей вашого світу видовищем, на яке вони втішно позирають із свого болота...

— Я ще не все збагну... те, що ти мовиш... Та відчуваю, що це правда. Як же принести людям казку?

— Спочатку треба випустити їхні серця з темниці. Ти виділа — навіть у цирку вони сидять в кілька рядів: спереду — найбагатші, найпишніші, а далі — все бідніші, бідніші. А хіба розум і добро можна виділити вбранням чи владою?

— Навіщо ж ти показуєш фокуси, Ойра-хане?

— Я чекаю...