Розділ «Частина 4»

  вас не здивую, коли скажу, що Гробовецькі з Ґеньом також мали охоту зразу ж рушити до Парижа, та їм довелося зупинитися у Відні, де сентиментальна Беата хотіла перейтися стежками своїх дівоцьких мрій. Колись вона мріяла зазнайомитися із знаменитим фехтувальником Каролем Фодором, що на тижню мав по кілька поєдинків, але він утік спочатку до Будапешта, а потім і до Парижа, де заснував фехтувальну школу й одружився з дівчиною сумнівної репутації.

Десь тут осів і наш давній знайомець Шимон Едельман — він уже настільки постарів, що перестав шукати скарби, зате вишуковував різних винахідників, аби за гроші привласнити їхні новітні штукенції і увійти в історію людиною неймовірних здібностей. Не повірите: він став власником винаходу... електричної вудки! Аматори риболовлі мали бути в захваті, бо вона злагоджена доволі просто і подібна до звичайної, а дію має таку: рибу, що торкнулася гачка з мушкою, паралізує електрична течія і дає знати рибалці електричним дзвінком. У тій хвилині підноситься шнурок вудки і витягає рибу з води. Вудка може ловити кілька риб нараз! Так нашому Шимону інкримінували жорстоке поводження із живою природою і мало не засадили за ґрати — знайшлися розумники, щоб їх качка копнула...

Нині Шимон перемовлявся із швайцарцем Іваном Ройтманом, що винайшов спосіб вічного руху годинника. В основу механізму він поставив скляну рурку форми латинської букви U, наповненої живим сріблом; при найменшім коливанні атмосферного тиснення рурка хилиться в один чи інший бік — і той маятниковий рух переноситься на зубате колесо. Едельман ніяк не міг з'ясувати, чи правильно той годинник показуватиме час, проте не сумнівався, що він ходитиме «вічно».

Гробовецькому кортіло побачитися із Шимоном, адже колись галашикаїн дав добрі прибутки та й племінники Едельмана разом з ним не стояли осторонь, коли Оскар з Андре потребували підтримки у своїй кіновій справі.

Ґеньо ж тішився тим, що таки вирвався у світи, що з Беатою та Оскаром вони виглядають на поважну родину, а це мало коли викликає підозріння у нишпорок та поліціянтів, отже, пригоди триватимуть. Він цілими днями й ночами гуляв містом і насолоджувався спогляданням живого житейського карнавалю. Ось у парку на шаховому майданчику затяті шахісти прийшли до оригінальної ідеї: королем зробили пляшку шампана, королевою — пляшку бурґунда, а пішаки вдовольнились пляшками горівки. Кожен, хто вигравав якусь фіґуру, мусив її... випити! Виграв не найкращий гравець, а найвитриваліший, — але й той, поки дібрався до короля, вже не володів головою.

Прочитавши у віденській газеті оповістку, що «молодий кавалер з аристократичної сім'ї, відомий зі своєї краси та елєґантности, власник фабрики і вілі, аматор спорту і мистецтва, шукає собі товаришки життя не конечно гарної, але милої, без віна, бідної, але чесної», Ґеньо рушив на призначену зустріч з цікавости. Він хотів видіти тих дівчат, що прибіжать виставляти себе перед таким чеснотним чоловіком, і, можливо, навіть вподобати «бідну, але чесну» для себе, бо молода сила вимагала свого...

Навколо літньої ресторації — шумовиння мереживних парасольок, розмаїтих капелюшків та суконь з такими обнагами, що аж викликали глибокі сумніви і в бідности, і в чесности одягнутих у них дівчат. Усі чекали на появу призвідця. Віддалік стояли поважні пані — певно, матері сих претенденток на власника вілі і фабрики.

Ось на вході постав чоловік років сорока з чимось — весь у чорному вбранні, блідий і виснажений, як схимник; темне волосся було зачесане догори, являючи всім високе чоло з бічними залисинами. Дівчата змовкли, мами підійшли ближче.

— І де ж твоя врода та елєґантність? — спитався Муркоцький і сам собі відповів: — Ти такий же аристократ, як я англійський льорд!

— Шановні панни! Я зібрав вас тут, щоб повісти про марноту щастя і кохання, задля якого ви погоджуєтеся віддати душу і тіло першому-ліпшому, хто скличе вас такою оповісткою. Покайтеся! Лиш каяття та молитва убезпечать вас від гріха перелюбства — і ви прийдете на небеса чистими голубицями...

Мимо Ґеня шелестіли шовками панни, розбігаючись алеями, щоб не чути сих закликів фанатика, а мами гордо відходили вбік, ніби опинилися тут випадково і не знають, у чім річ.

Одна з панн, із серпанковою вуалеткою на капелюшкові, видалася Ґеньові особливо привабливою, і він пішов за нею, як самець за самицею, відчуваючи нутрощами потребу в любовній грі. Муркоцький пришвидшив крок, обігнавши панну і ґречно скинувши капелюха у вітання.

— Перепрошую, чи не з вами ми їхали в однім потязі із Варшави? — сказав перше, що спало на думку.

— Пане, я ніколи не була у Варшаві, бо від народження мешкаю в Будапешті, а до Відня приїхала у справах! — докладно доповіла панна, із чого Ґеньо дійшов висновку, що вона не отримала доброго виховання: будь-яка мамцина доня не розмовляла б із незнайомцем на вулиці.

— І ці справи матримонального штибу? Ви хотіли вийти заміж за аристократа?

Панна зітхнула і промовчала.

— Ви бідуєте? Не маєте на що жити?

Панна зупинилася і похнюпила голову. Через серпанок не можна було розгледіти її обличчя, але Ґеньо був певен, що воно миле й зворушливе своєю чистотою. І раптом він відчув під ребром підступний холод бравнінґового дула.

— Милий добродію, прошу віддати свій гаманець потребуючій панні, себто мені!

Панна стояла так близько, ніби збиралася покласти свою голівку в капелюшку на груди благодійнику, а сама уміло перешукала кишені.