Розділ «Частина 3»

І мав рацію.

За два дні його поховали в родинному гробівці на Личакові. Невтішну вдову підтримував удавано засмучений молодик з родини покійника, як стверджувала Маґда.

22.

 еодор Козобродський по смерті адвоката Альбертшулле вже всоте переконався у підступності жіночої натури, коли побачив при його вдові відвертого фацета. І твердо вирішив порозвінчувати всіх отих знаменитих кобіт, яких так підносять слабо орієнтовані в історичних вислідах міщани. Перша потрапила під пильну цівку його ока попівна Роксоляна, потурчена і побусурманена, що сягнула таких владних висот на мусульманському олімпі. Теодор довів: вона сама запродалася у полон, бо таку товсту дівку ніхто б не взяв заміж у цілому Рогатині. До султана проникла хитрістю, давши доброго рубана[34] тим євнухам, які відбирали дівчат до гарему. Ба більше! Закликала українок злягатися із турками нібито затим, щоб швидше оновлювати застояну кров своєї нації, а насправді ті діти поповнювали війська яничарів.

Потім Козобродський зазирнув углиб віків і дійшов висновку, що се Ярославна випхала в плечі Ігоря в похід на половців, бо їй не вистачало коштовного хутра і карбованих прикрас.

Третьою жертвою історика-жононенависника стала Маруся Чурай, яка мала струїти Богдана Хмельницького, а хорунжий Забожниченко про те дізнався і сам добровільно випив трунок.

На шпальтах часописів то ганили Теодора Козобродського, то вихваляли його сміливість, а сам він тішився, що нарешті про нього говорить усе місто. І саме на піку його популярности в часописі «Наша справа» видрукували фейлетона, у головному персонажі якого читачі впізнали збурювана історичної думки.

«Чому дехто пише вірші?» — питався автор, схований за прибраним іменем Вітовт Квятковський. І відповідав на своє питання: «Можливо, під впливом любови чи особистих нещасть... Жив собі простий неосвічений робітник, який одного разу підпив у шинку, а дорогою до халупи хтось влупив йому пляшкою по голові, щоб вигребти з кишень не пропиті копійки. На ранок бідака прочумався... і почав писати вірші! Отже, писання віршів не завжди є доказом великої сили ума. А якщо чоловіка гримнути по голові не пляшкою, а товстезною книжкою, то він може писати не вірші, а романи з життя минулих епох і тим здобути собі велику славу. Для цього випадку можу підказати сюжет: Тарас Бульба не згорів, припнутий до дерева, а повернувся на Січ і виховав Андрієвого сина від ляшки правдивим лицарем з кучерявим оселедцем на прізвисько Хміль; з цього кореня і походить гетьман, що воював за українські землі, але одружувався з польськими паннами. Одночасно повідомляю охочих до пошуків, що в Карпатах студенти і гімназисти, перебуваючи на літниську, відкопали двадцятикілограмову мідяну монету часів шведської королеви Христини. Ця грошова одиниця, вартости десятьох срібних талярів, називалася «плятмент» і була в обігу від середини сімнадцятого століття до кінця вісімнадцятого. Запас таких монет міг завалити стелю, тому заможні люди зберігали гроші в пивницях. Є тлумачення одного студента, яким чином та монета опинилася в наших горах: мандрівний швед забрів до корчми і пив у ній так довго, заки не пропив її вартости».

Такої наруги Теодор не сподівався: його висміювали студенти — щоправда — поза очі — і університетська професура, хоча й позірно обурювалася. Адже відома річ: своїх варто обороняти перед чужими.

Одного дня йому стало так самотньо і незатишно, що він пішов навідати вдову по Адаму Кендзьорівському, аби згадати свойого найвідданішого друга. Жозефіна пригостила його кавою і свіжим цвібаком.

— Пані, немає такого дня, щоби я не згадав про Адама. Що то був за чоловік! Освічений, мудрий, шляхетний! Яке мав гостре перо! Яке чуття слова! Як умів пройняти читача!

Жозефіна скрушно похитувала головою, при тому думаючи, що професорська платня в кишені старого парубка не затримується, а вона могла би дати лад тим грошам.

— Нині таких майстрів бракує нашому денникарству! Про що вони там пишуть?! От прошу вас: самовбивство міліонера Альфонса Гунтера із Нью-Йорка. Застрілився на сороковому році життя! У листі вказав, що вчинив се з нудьги, бо не має до чого прагнути. Се так важливо знати нам, галичанам? Або про вуличні льоди в Льондоні — лікар перевірив усі тридцять п'ять сортів і знайшов понад мільйон хороботворчих заразків — тифу, скарлятини, дифтерії. Цо ма пєрнік до вєтрака?[35] Ми їмо льоди в цукернях! Ось вам вісти з Парижа: опитали собі читачів, чому жінки не повинні мати кишень в одежі? Виявляється, мужчини носять у своїх кишенях папіроси, напої і компрометуючі листи; з причин саме останніх голос самозберігливости каже жінкам відмовитися від кишень. А такого глуму ми не мали ще ніколи! Наші денникарі лінуються нишпорити за новинами, то позичають їх в американців! Що ж повідомляють ті заморські писаки? За вуличну торгівлю затримано Антіна Гавдьо, який при собі мав кілька тисяч долярів, і випросився у полісменів, щоб не повідомляли жінці про гроші, бо він збирається її кидати... Скажіть, це не глум над галичанами?

За цими балачками у пащі Козобродського щез майже весь цвібак, який уже не мали шансу скуштувати ні малий Ґеньо, ні дорослий.

23.

 никлий Евґеній Муркоцький, за яким так побивалася Сюзанна Крамер, усе ще переховувався у Жозефіни-Зоні, бо Місько мав не лише придбати йому моднярський жіночий одяг, а й виробити, на всяк випадок, документи на Евґенію Муркоцьку. Взагалі, гадав він, випадок з бомбою у каварні — то вже підказка про небезпечне побутування у Львові, де на нього оголосила полювання тимчасова пасія. Але виїздити звідси годиться спокійно, без алярму.

Наш герой з нудьги почав навчати Жозефіниного сина писати навспак — і хлопчисько, якому так бракувало батька, реп'яхом вчепився в Ґеня. А ще він навчав малого французької й англійської, від чого була в захваті Жозефіна. Вона часом думала, що материн, хай з Богом спочиває, годованець таки вплинув на перебіг її особистого життя, інакше не стати їй би пані Кендзьорівською.

Місько тепер забігав хіба що на годинку і виблискував, як нова копійка. Нічого не розповідав, де побутує, але раз по раз згадував Маґдусю, і Жозефіна зрештою почала випитувати, що то за одна. Коли ж дізналася, з ким має справу Місько, довго плакала перед образом і молилася за покійного адвоката, свого благодійника. І то були єдині щирі сльози за Генріхом Альбертшулле.

У цей час до Львова повернулася й Беата Гробовецька у супроводі двох компаньйонок-француженок, найнятих Оскаром. Служниця ніяк не могла второпати, що це сталося з панею (та не розмовляла, лиш усміхалася), не тямила балачок двох дрібнотілих дівиць, які цвірінькали, немовби нелякані горобці, і з розпачу кинулася шукати собі спокійнішого місця. Їй нараяли вдову по адвокатові — і це була Маґда. Служниця прийняла Маґдині умови і ладна була вже й не повертати до своєї напівпритомної господині, але сумління взяло гору.

— Пані, — сказала вона смиренно, як на сповіді, — мушу добути сей місяць на старому місці: там мене ніколи не кривдили...