Розділ «Частина 3»

— Докази можна знайти, — зашаруділа грошима в торебці кобіта.

— На що ви натякаєте? — втрутився Маґдебурко. — Що докази можливо сфальшувати?

— Я чесна перед Богом і людьми! Записана у метричній книзі Михайлиною Мартинюковою! — аж клацнула зубищами клієнтка. — Уроджена в Убинях!

— А звідки походить покійний багач? — поцікавився Рідлєр.

— З Кам'янки-Струмилової.

— Навіщо вам витрачати гроші? Ви самі можете поїхати в село і знайти свідків, а ті підтвердять у суді...

— Пане, та чи ви не розумієте? Ті дурні дзяди заплітатимуть, як небіжчиця ногами, щоб зробити мені публіку![29] А як ви прийдете, вам дадуть метричну книгу.

— Якщо дитина позашлюбна, то записують її на матір, — зауважив Юрась. — Отже...

— У нас півсела Мартинюки, та не всі родичі. Се правда, моя мати Олена Мартинюкова, а батько — Василь Мартинюків! — переконувала можлива спадкоємиця доброго маєтку.

— Ми маємо обміркувати, як провадити розшук доказів, — по-вченому сказав Рідлєр, — тож прийдіть днів за два.

Кобіта, вишкіривши зуби до цих прискіпливих панів, як незагнуздана кобилиця, протупотіла до дверей.

А за хвилю на порозі стояв Адам Мартинюк — повнолітній онук покійного еміґранта. Після нього — Павло Мартинюк, чия мама була стриєчною сестрою багача. І так до самого вечора нишпорське бюро обсідали Мартинюки, Мартиняки, Мартинки і навіть Марценюки і Мацелюхи, які вважали, що у магістраті могли неправильно прочитати прізвище покійника.

— Юрасю, — тулила голівку до чоловіка Марта по вечері, — сьогодні ти не ризикував своїм життям? Будь обережним — я в тяжі.[30]

Хто б не тішився, почувши таку звістку?

18.

 кщо ви гадаєте, що Турбійона збила з ніг підступність Ізабелі, ви не знаєте істинних французів. Частку «брудних» грошей він втратив, але то не був остаточний кінець. Едельманові племінники без роздумів погодилися викупити в нього кіновий бізнес на Рив'єрі, не відаючи про всі можливі пригоди з мафіозними кланами, і Андре вихором полетів до Парижа, маючи наполеонівського пляна подивувати шанувальників винаходу Люм'єрів та повернути їх до театру. Він вважав, що театр занадто застарів у своїх технічних виявах, тоді як кіно постійним вигадництвом приваблювало публіку.

Оскар цього разу остаточно відмовився підтримувати Турбійона: після довгих мандрів до Марселя нарешті прибула Беата — засмагла, схудла, помолоділа — і легко погодилася на спокійне життя на своєму не дуже залюдненому острові. Вона подивувала Гробовецького дивовижними шатами, пістряво-барвистими і майже прозорими, які огортали її від плечей до ступнів і могли за хвилю перетворитися на звичайний сувій тканини. Першої ж ночі в острівному домі жінка не могла заснути у ліжку, а вляглася на підлозі, постеливши тоненький вовняний килимок. Під ранок вона встала і пішла до моря — боса, у тонюсінькій сорочці, з низкою подовгастих перлів на шиї. Стурбований чоловік з острахом спостерігав, як Беата зайшла по коліна у воду і простягла руки до неба. Так простояла з півгодини і повернулася в дім, при тому її очі були такі ж променисті, як і в колишнього приблуди Тираяоскара.

— Серце моє, ти не занедужала? — спитав Оскар.

— Я дужа як ніколи, — усміхнулася Беата, — бо навчилася прислухатися до своєї сутності.

«От і маєш! — гнівався на себе Оскар. — Поїхала на розваги, а повернулася із вроками! Навіщо я її відпустив? Чи це мені розплата за того безталанного індуса, що лишив його напризволяще, утікаючи від жандармів?»