Розділ «Асія»

На жаль, слід було йти.

— Мартине, мені вже на роботу час. Відпровадиш мене до Градчан?

— А чого ж, — погодився той.

Якийсь час вони мандрували мовчки — Мартин, поринувши у свою таємничу зажуру, не помічав нічого довкіл. Проте, десь аж посеред Кам’яного мосту він повернувся до дійсності й почав звично скаржитись на свою невдячну роботу. Невдовзі, на Градчанській площі, він спинився, задерши голову до неба.

— Е-ее, Мартине, — Ян смикнув його за рукав, — ти чого став? Вити будеш? Так до повного місяця ще либонь з тиждень!

Той лише відмахнувся, уважно розглядаючи різьблений обрис палацу навпроти.

— Палац Шварценбергів… — нарешті повідомив слідчий.

— То шо? — здивувався Ян, і аж потім лише його осяяло, — Шварценбергів?!

— Нині там військовий музей, — сповістив Мартин, — але, якось мені розповідали про клопотання їхнього нащадка щодо реституції власності графського роду. Гм-м, цікаво…

— Ну бачиш, — зрадів Ян, — може і знайдеться якийсь людський мотив для того вбивства. Гроші, приміром.

Мартин ляснув його по плечі, випромінюючи раптовий ентузіазм.

— Сподіваюсь, так воно і є. Гроші! І жодних тобі жінок! Алілуя, брате!

Ян скептично хитнув головою. Ці романтичні потерпання якось погано сполучалися з товаришевим безжурно-цинічним характером. Лишалося сподіватися, його самого така біда не спостигне. Навряд чи коли він отак побиватиметься за Мілою… а отже вона — найкраще, що могло з ним статися.

Насвистуючи, радіоведучий піднісся до власної студії. Почнемо з дуету Дюка та Луї «Ну мені й пощастило…» А хіба ні? Хто заперечить?

ШОСТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

І почув Раббі Хія голос: «Вищі, заповітні й замкнені, що мають очі, аби дивитись за світом, гляньте: нижчі сплять, світло очей їхніх приховане в зіницях. Пробудіть їх!»

Діти Малого Храму перебувають на нижчих сходинках світу, і немає світла для них, і не бачать вони дороги. Той, чий дух слабкий, потребує допомоги дужчого, хто ступив на крок вперед, подолавши відстань між світами. Сильний зумисне зменшує себе, аби створити зв’язок між вищим та нижчим, вказавши шлях сходження незрячим.

Діти Великого Храму добровільно відмовляються від здобутого світла, аби віддати його нижчим, проте, не кожен із них може прийняти дарунок. Здатність віддавати, що її має вчитель та проводир, посуває світ до виправлення, але здатність приймати, що її має добрий учень, тримає основи світу.

Той, хто спить, не почує заклику, і жертва, що її приносять вищі, згине намарне, отож, сказано: «Пробудіть!» Давайте тим лише, хто здатен отримати.